Щоденник (Сумне оповідання про любов)
Дмитро Перемежко — 8/03/2010 - 12:10
По вимощеній бруківкою вулиці крокує чоловік років сорока з портфелем у правій руці. Зупинившись, вдивляється в кінець вулиці до вокзалу, ще раз поглядає на годинник та звертає у ювелірний магазин, розташований праворуч серед багатьох інших, утиснутих в будівлі. Це – Олексій Нагірний, власник мережі невеликих продовольчих магазинів у різних кінцях міста. Відомий у всьому місті, вже здобув славу високоповажної людини. Увесь його вигляд викликав повагу – стрункий, високий, з граціозною ходою графа чи короля, начисто голена борода, з коротким волоссям чорного кольору та в сірому піджаці зі штанами такого ж кольору, випраними, випрасуваними, неначе новими та в чорних туфлях, які неначе смола виблискують на сонці., передаючи усю його охайність.
З’явившись через декілька хвилин, він з швидкою ходою та з усмішкою на устах йде до вокзалу – назустріч йому біжить молода дівчина років сімнадцяти. Її розпашіле обличчя сяє радістю, каштанове волосся розвівається від бігу. Стрункий стан та граційність надають їй незрівнянної краси. Ніжні риси її обличчя, тонкі вуста, чорні та занадто живі очі, тонкі брови та малий носик були притаманні їй. Якби я мовив, що вона є ідеалом краси, молодості, жвавості, то ніхто б зі мною не сперечався.
Перехожі повертаються їй услід – усі інстинктивно, мабуть на рівні рефлексів, проводять її поглядом. Самі не розуміючи чому – можливо деякі заздрять, можливо – милуються чи просто з цікавості. Марина, підбігши, (а саме так звали дівча) зупиняється в кількох метрах від чоловіка, завмерши, кидається в обійми. Відсутність рідного дому, батьків забирало велику кількість сил, усе для неї нове, невідоме. Батько, обійнявши і поцілувавши, веде додому. Уся родина, чекаючи, вже декілька днів була неначе на голках. – Марина була єдиною дитиною в сім’ї.
Ішовши повільно вулицею, Олексій Степанович розпитував доньку про все на світі: він так сумував за веселим щебетанням дочки. Йому було важливим чути не самі слова, а те, що криється за ними – усі переміни настрою. Чудово чути її голос – настільки він був милозвучний, вимова її була досить вишуканою.
В руках вона несла велику сумку, яку потім забрав батько та, здавалося, звичайний зошит, великий, з яким дівчина ніколи не розлучалася. Це був щоденник Марини, в який вона занотовувала усе життя: її почуття, усі подробиці.
Крокуючи знайомими вулицями та провулками, які вже велику кількість разів проходила та пробігала, сама чи з друзями. Кожен прохід, навіть самий вузький, був відомий з гри у піжмурки… В цьому будинку колись мешкала Олена Звенигородня її подружка. А он і школа дівчини…
Це було так давно… Хоча… щось дитяче все ж залишилось у багатьох її друзях, в тому числі і в ній.
Особливо цікавою в її щоденнику була дата 28 серпня 2008 року:
«І ось я в Києві. Це велике місто мене причаровує своїм багатством, своєю величчю. Прямуючи до університету, дорогу до якого мені підказали перехожі, не могла намилуватись усіма контрастами, яскравістю кольорів, блиском новеньких авто, проїжджаючих повз, здавалось, на неймовірній швидкості. Величезні будинки не давали сонечку проглянути на вулиці, проте сьогодні спека і перехожі лише зітхають, сподіваюсь, у душі радіють тіні. Кожен поспішає по своїх справах, не помічаючи нічого навколо, але досить затриматись на декілька секунд і озирнутись, увібрати в себе усе, що сховане за бетонними стінами.
Усе тут інакше. Дерева, парки звеличують місто. Їхні стовбури, немов велетні, обступають тебе. Їхні крони ховаються далеко у височині. Занадто багато шуму: сигнали водіїв, сигналізації, а в підземеллі – метро.
Попереду університет, велетенські колони якого немов підкреслюють його велич та бездоганність. На лавці під дубом я помітила молодого парубка, який читав книжку і, як йому здавалося, непомітно на мене поглядав. Зрозумівши, що помічений, підвівся та підійшов до мене. Його слова я запам’ятала надовго:
-Привіт! Мене звуть Сергій. Дозволь допомогти.»
10 листопада 2008 року:
« -…розумієш, Сергію, ти можеш залишатись мені другом, проте я не кохаю тебе.
- Щось я не розумію!
- Вибач, проте я ще ніколи в житті не закохувалася. І сумніваюсь, що це будеш ти.
- Зрозумій, що другом я тобі не зможу бути. Для мене буде боляче знаходитись поряд з тобою, чути твій голос, бачити твій погляд, усмішку, увесь цей час кохаючи лише тебе, думати про тебе кожну хвилину, кожну секунду. Я ще ніколи в житті так не кохав. А як же усі ті обійми поцілунки?
- Лише через дружбу. Я не відчувала до тебе жодних почуттів.
- Не можу повірити! Ти лиш грала мною. Для тебе я лише іграшка. Схаменися! Що ж ти робиш?
- Нічого…
- Заради тебе я готовий на все! Забажаєш що-небудь, будь яка твоя забаганка – я виконаю її. Єдине чого я не зможу – розлюбити чи просто піти і ніколи вже тебе не бачити. Я радний втопитись, ані ж виконати це.
- Топитись не треба, звичайно. Мені від тебе нічого не треба.
- А як же та ніч? Ти ж бо була тоді такою щасливою! Казала, що тобі ніколи не було краще, ніж у ту ясну місячну ніч!
- Я була трохи на підпитку. Звичайно, я не шкодую, проте це було лише розвагою.
- Мені не сила вірити! Розвагою?
- Розумієш, я ще не знайшла того, хто мені потрібен.
- Ти можеш потім шкодувати за, що зараз промовила! Та чи зможу я повернути тебе? Чи зможу так само пустити до серця?
- Я маю йти.
- Зачекай! – і він дістав з рукава ніж та швидким рухом розрізав собі долоню. Зігнувши її в кулак, він простягнув руку до мене і з витягнутою рукою, з якої краплина за краплиною стікала яскраво-червона кров, промовив:
- Я клянусь завжди захищати тебе, оберігати, допомагати кожної години, щохвилини! Клянусь своєю кров’ю! Якщо не стримаю обіцянки, немає мені місця у цьому світі!
Розвернувшись, він пішов швидкою ходою, спантеличивши мене, а з руки у нього все капала кров…
Усю ніч я міркувала над цією розмовою. Чи насправді Сергій правий? Проте невже цікаво бути завжди з одним хлопцем, коли майже кожний здатний тебе втішити?
Усі мовлять, що у мене гарний стан, гарна врода, чи є це таким насправді? Мабуть так. Та чому ж я не можу використовувати усе, що дано мені від природи повною мірою?»
Зелені кущі віяли силою, над деревами дзижчали бджоли і такі незрівнянні пахощі дарували вишні, абрикоси… Підійшовши до дверей, Марина Нагірна завмерла, згадуючи усе її життя з самого дитинства, яке минуло саме тут, на цій вулиці, у цьому подвір’ї. З подвір’я праворуч долинули якісь незвичні звуки: розбилося скло. Напевне, Віки батько знову напився.
Граційно піднявшись на поріг, вона зайшла до хати. Усе тут було як завжди: все миле оку.
* * *
Ввечері, зібравшись, дівчина пішла гуляти: напудрений носик та чорні, довгі вії, яскраво-червоні нафарбовані губи та коротка спідниця надавали їй вигляду легковажної дівчини. Вона не йшла, а летіла на крилах, немов ангел, уся світилась, неначе зоря. Нічний клуб, до якого прямувала дівчина, манив усіх, неначе метеликів до своїх обіймів різнобарв’ям вогників та реклами, розвішеної поряд.
Усередині, здавалось, ніде яблуку було впасти: від підлітків до дорослих .Зібрались добре відпочити майже усі з околиці та були й невідомі дівчині персоналії.
Досить короткий час довелось сидіти Марині на самоті – молодий парубок на вигляд років вісімнадцяти підійшов до неї, запропонував випити.
Все починалося з соків, коктейлів… Не встигло ще навіть зовсім потемніти, не встиг зійти місяць, а студентка Київського університету вже була напідпитку., розважалася, веселилася, неперестанно розмовляла. З кожним наступним напоєм дівчина все більше «розкривалась». Помічаючи це, хлопець також намагався не відставати.
І ось вони поцілувались… Цей поцілунок, довгий, солодкий, був неначе подих надії, щастя… Проте не для одного парубка, який на відстані спостерігав за тим, що відбувається. Його обличчя, серйозне, цілеспрямоване, не показувало жодних почуттів, очі, спрямовані лише на дівчину, здавалось, фотографували кожен її рух, закарбовуючи в пам’яті.
Було вже досить пізно і дівчина підвелась та злегка похитуючись, вийшла. Через декілька секунд Сергій попрямував за нею.
В будинку вже другий день не стихає плач жінки. Розпач відчувається навіть здалеку. Олексій Степанович пораючись по господарству, лиш витирає скупі чоловічі сльози.
“…перейдемо до кримінальних подій. Учора піп Шелюгінським мостом було знайдено тіло дівчини, ймовірно викинуте з мосту. Особа встановлена – це Марина Нагірна, студентка Київського … університету. Головним підозрюваним залишається Сергій Зоровський, якого бачили останнім поряд з нею. У дівчини в крові виявлена велика кількість алкоголю. Підчас обшуку було виявлено маленьку червону сумочку потерпілої, проте усі речі залишились на місці. За весь час хлопець не промовив жодного слова, що погіршує його ситуацію та доводить причетність до вбивства. Суд відбудеться завтра о чотирнадцятій годині. З вами були…» передавало телебачення про цю трагедію.
За малою кількістю доказів суд було перенесено, проте до суду діло вже не дійшло, адже вранці перед засіданням Сергій був знайдений мертвим у своїй камері. Наглядачі відхрещувались від усього та казали, що нічого підозрілого не було виявлено. Усе тіло парубка було вкрите численними синцями та гематомами, підвішене на петлі до стелі. Тому подробиці його смерті мали б з’ясувати під час проведення експертизи.
Грав похоронний марш. Тіло Сергія, таке молоде, проте знівечене, було вкрите білою тканиною. Дерев’яна труна виблискувала на сонці, вигріваючи промінням. Промені, немов би граючись, перебігали від одного краю до іншого. Священик попереду, а за ним чотири чоловіки, одягнуті у чорний одяг, несли труну. Позаду йшла велика процесія, проте , вони раділи… Раділи з того, що вбивця був покараний. Ні рідних не було видно поміж людей, ні близьких. Усі, неначе боячись, сиділи удома. Лише одна жінка плакала, опустивши додолу голову та не помічаючи нічого від сліз, які все з більшою швидкістю утворювались в очах. Цю жінку звали Олена Нагірна. Матір загиблої Марини згадувала лише веселу посмішку дочки, добру та жваву. Усі співчутливо кидали погляди на неї, а потім знову починались веселощі. Зі смертю юнака усі полегшено зітхнули, вже не боячись ходити ввечері та відпускати своїх дітей на вулицю. Усе ніби стало на свої місця і місто може зажити своїм минулим життям без турбот так і радіючи кожному святу, працюючи у будні дні та відпочиваючи по вихідних.
Проте одній людині ця історія не давала спокою вже декілька днів. Слідчий Мамолов, який вів цю справу, здавався досить занепокоєним. Усе не могло стати на свої місця, хоч і справа вже мала закриватись. Поміркувавши, він все ж таки вирішив переглянути ще раз камеру, в якій перебував Сергій Зоровський. Нічого не було виявлено ні поблизу туалету, ні під ліжком… ніде. Виходячи, він на хвильку зупинився та ніби випадково глянув до камери, аби перевірити, чи усе в порядку. На «нарах», вже декілька разів перевернутих та переглянутих, з надірваного матрацу виглядав кінчик якогось зошита чи книжки, надійно захованої від «зацікавлених» очей. Розірвавши матрац, декілька разів перелатаний, Мамолов витягнув зошит з твердою палітуркою, не підписаний та пошарпаний, неначе після пральної машини. Як він сюди взагалі потрапив, так і залишилося загадкою. І… ось воно! Те, що не давало спокою вже довгий час, ось і відповіді на всі питання! Судячи з записів, цей щоденник належав Сергію. Це був його щоденник, який він вів не регулярно, проте все ж принаймні один запис за місяць в ньому був. Та це не стосується останнього часу. Цікавили слідчого лише останні три записи, те, що швидко вирішило долю юнака, те, що стало причиною смерті Марини Нагірної.
10 квітня 2009 року:
Сьогодні день народження Марини! Я не можу дочекатись чотирьох годин, адже збирався в цей час піти привітати її зі святом, подарувати подарунок. Сережки, золоті та блискучі, вже не дочекаються свого господаря. Моє серце пришвидшено б’ється при кожній згадці про неї, я добре знаю кожен її крок, кожне її зітхання, її посмішка для мене милі. Аби ж можна було, нічого не пояснюючи, підбігти та затиснути в обіймах, цілувати без зупинки, засипати морем поцілунків… Чому ж усе так складно?
Друга година… Третя… Нарешті вже вільний! Поспішаю за квітами. Червоні, рожеві, білі, бузкові… Усі манять до себе, захоплюють своєю невимовною чарівністю. Особливо мені сподобались білі троянди. Вони невинні, чарівні, неначе підкреслюють та характеризують Марину, сонечка, яке ніколи не згасає. І ось вже майже четверта! Не витримуючи, поспішаю до її дому. Серце шалено б’ється, радість ллється рікою, відбирає мову.
Та підіймаю голову і … вона стоїть на порозі та посміхається, жваво розмовляє з якимось хлопцем, обіймається, якого я вперше бачу. Квіти та подарунок падають на тротуар. Усе, що було в моїх фантазіях, думках, враз зазнало краху. Прийшовши додому, одразу падаю на ліжко, проте до самого ранку не міг заснути, а згодом неначе провалився в безодню.
Різниця між останніми двома датами була рівно два тижні, саме різниця між смертями молодих людей, життя яких згасли, немов зірки на небі, так багато чого і не пізнавши у своєму житті.
Поволі, не поспішаючи, слово за словом він читав та замислювався, уявляючи усі події, складаючи їх за хронологічною послідовністю, порівнюючи з вже відомими фактами кожну зачіпку, кожну дрібницю.
Але… Досить вже гадати над цією справою, адже таких же ще багато є і буде. Тому роботи завжди вистачає…
21 вересня 2009 року:
Все сталось випадково. Я ледве можу писати, мої руки тремтять, хаотичні та неврівноважені рухи не дають спокою ні розуму ні тілу. Марина загинула, і це через мене.
Сьогодні дуже темна ніч, місяць неначе заховався за хмару, передвіщаючи усю біду, усю загрозу. Попереду йшла Марина, не помічаючи нікого навкруги. О другій годині ночі вже ніхто не блукав вулицями, неначе навмисне усі ліхтарі згасли. Де-не-де поодинокі авто проїжджали повз, освітлюючи вулиці яскравим світлом на декілька секунд. Я йду позаду дівчини, намагаючись пильнувати околиці та йти так, щоб вона мене не помітила, проте змінивши свою думку, наздоганяю її на невеликому містку, над притокою Дніпра. Унизу грохотить вода, вдаряючись об каміння. Цей міст завжди мені подобався. Полюбляв часом зупинитись на середині та споглядати на вічні потоки води, які завжди намагаються про щось тобі розповісти.
Різко повернувшись, дівчина здивовано на мене поглянула. Слово, яке вона хотіла вимовити, так і залишилось на її губах, не відірвавшись від ніжних вуст.
- Мені треба з тобою поговорити.
- Нам не має про що розмовляти. Особливо в таку пізню годину.
- Ти мене боїшся? - зі здивуванням запитав її.
- Тебе??? Що ж тебе боятись? Просто я втомилась та бажаю виспатись.
- А цілуватись у мене на очах з хлопцями, знаючи, що я тебе кохаю без тями, у тебе час є?
- Ні, Сергію, просто, розумієш...- і вона, зробивши до мене крок, підійшла майже впритул та стала спиною до парапету.
- Не розумію! - голосно крикнув я, відштовхуючи її. Цей поштовх був легкий та м’який, проте фатальний. Уся кількість випитого "гіркого" напою далась в знаки. Вона, не очікуючи, напевно, зробила великий крок назад, та, перехилившись, зникла з очей. Моя душа ніби рвонула за нею, усе в грудях обірвалось. Вираз жаху, закарбований на її обличчі, не зникає з очей і зараз, завжди стоїть переді мною. Рвонувшись до неї, я не встиг. Лише її маленька сумочка залишилась у моїй руці. Я зрозумів, що вона мертва. Її бездиханне тіло простяглося серед каміння. Не тямлячи себе, я стрімголов побіг додому. Нічого нікому не розповівши, я забіг до кімнати. Зачинив двері на засув та взяв до рук щоденник. Сльози, не вгамовуючись, збігали по моїм щокам, проте мені вже байдуже на це.
5 жовтня 2009 року:
Усе було через кохання.
Такі як Марина не мають грати хлопцями, чоловіками. Я є уособленням самого низького, я розумію, що не мав права забирати життя у будь-кого, проте найтяжчим гріхом є саме знущання з людей. Я ладний був віддати своє життя, лише щоб довести, що саме глузування, знущання та зрада є уособленням кореня зла. Чому ж усі такі жорстокі? З Мариною я переходжу в кращий світ, адже гіршого вже й бути не може. Кожний намагається довести, що він є вищим за того, з кого знущається.
Я намагався довести, що цей світ ще можна зробити кращим, проте помилявся. Смерть дівчини, якої я так довго намагався запобігти, усе ж сильніша за мене. Ненавмисний рух, як блискавка, виконав свою, так неочікувану справу. Тривалий час я був її тінню, намагався таємно вберегти від усього, проте не виконав основного. Не зміг уберегти від самого себе. Тому не маю прощення. Через це мені не має місця у цьому світі. Я не витримав, зломився.
Якщо хтось і прочитає цей щоденник, благаю, попрохайте матір та батька пробачити мене, прошу вибачення у батьків Марини. Я просто не зміг дійти до кінця свого шляху, своєї долі. Проте, можливо, це і була моя доля. І вже через декілька днів я вже назавжди увійду в пітьму, а через декілька років - стану звичайним пилом, брудною курявою, змішаною з землею.