"Отруєний мозок"
Ігор — 7/03/2010 - 19:49
Збірка: Отруєний мозок
Весна прийшла – все розцвіло одразу.
Крадеться тихо крізь шибки квартир
Любові запах, що відроджує пустир
І перетворює у живлячу оазу.
Під кроєм рік розверзнулась земля,
Оголюючи ще зимові рани.
Твої очей незвідані тумани
І усмішка безмежна – теж твоя.
Твоя душа – це часточка моєї.
Мовчати із тобою хочу я
Довіку, чуєш? Й лише забуття
Розлучить наші душі із твоєю.
Любов на смак, немов гіркий мигдаль,
Смакує лише з чорним шоколадом.
Та де ж знайти ту чарівну відраду?
В яку незвідану податись треба даль?
Любові смак – пекучість часнику,
Що її важко дуже утерпіти,
Щоб їсти більше, та не задушитись,
Та чулася вся гострота смаку.
Любові смак – тайпанова отрута,
Цілюща лише в кількостях малих.
Хапнувши більше – не злічити лих,
Що коять із легенями ті пута,
Які залізним гаком уплелись
У бронхи і у ребра, в ніжну плоть,
Спинить їх може лише сам Господь,
Та самовбивць чекає тільки Біс.
Він зв’язує людину у ті пута,
І хоч під вухом шепче тихо: “Пий!”.
Та я живий! Як бачиш, - ще живий!
Хоч мозок переповнила отрута...
А я живий! Бо ти ще можеш жити!
Бо сонце тільки-но знялось
На небозвід, хоч нам і не вдалось
Без слів один однóго розуміти.
Та все ж весна – цього ми вже дістались,
Та все ж тепло – цього ми ще дійдем.
Ще сто разів поллємося дощем,
Ще, може, встигнемо утамувати спраглість.
Один в однóму...
Немов Кисень із Вогнем.