Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
Після ночі, як правило, наступає ранок. Це формально, якщо розуміти протяжність буття в контексті годинникової стрілки. Але часом морок ночі переходить у морок дня. І ми змушені жити серед такої непроглядної темряви, бо самотужки неспроможні засвітити полум’я у вакуумі...
...Неспіврозмірні з оточуючою дійсністю роздуми. Чому неспіврозмірні? Тому, що ВСІ подумки розуміють захаращеність і черствість навколишнього, і ВСІ дуже пошепки про це говорять…
Ми шукаємо стимулу щось змінити один в одному і чекаємо, чекаємо, чекаємо…Певно, кінця світу чекаємо.
Ось так і стають наркоманами від емоцій інших, хоча би трохи більше щасливих. Після затяжного невербального знущання замордована свідомість ховається в свою шкаралупу і чекає моменту “приходу”. Найкраще - тебе відігріють на теплій, яскраво освітленій кухні, нагодують “дозою” НОРМАЛЬНИХ людських почуттів і пирогами з сиром, погладять по голівоньці й покладуть спати до слідуючого дня всесвітньої дурки. А гірше – то будеш сам-однісінький намагатися стулити зашоркані очі, лежачи на холодному незручному матраці. Й мучитися жахливою визначеністю завтра. Чекати, поки морок ночі зміниться мороком ранку.
А коли до такого розкладу додається страх наближення до коханої людини, то це вже віддає серіальною трагедією – в принципі нереальною і від того ще більш моторошною…
Закінчується історія відмиранням мізків, сподівань і думок на жлобських пожовклих простирадлах психоневрологічного диспансеру.
То, можливо, морок – наслідок невстигання за швидкістю світла?