ANAГКН
Vert Efner — 20/02/2010 - 01:19
Збірка: Щось більше
Вже було близько опівночі…
Він підійшов до настінного календаря і зірвав черговий листок…
Одразу настала зима, хоча надворі ще була осінь. Калюжі на бруківці тьмяно відбивали холодне світло місяця і легенько, наче плівкою, вкривалися тоненьким льодом… Це все так гарно було видно на пустій вулиці з вікна багатоповерхівки.
Він стояв біля вікна і слухав, як годинник впертим цоканням відмірював його остання хвилини у цьому домі.
В голові, наче фільм пробігали картини останнього місяця: число один на листку календаря, покинута квартира, холодний дощ, довгої осінньої ночі, нестримний біль в грудях…
Всього лиш місяць тому Він зустрів Її. У його житті подібних зустрічей були тисячі. Він звик до цієї «процедури». Але вона була якась особлива, чаруюча, хоча і сумна. Задивившись у її бездонні очі Він мимоволі випалив власне, дивне ім’я: «Аnагкн».
- Як? – перепитала вона.
- Батьки – великі оригінали були, - сказав Він – називай мене Ан.
- Он воно як! – загадково посміхнулась Вона – тоді я – На!
Того вечора повертаючись додому у свою нову квартиру Ан відчував, як серце калатало в грудях. Це було незвично і десь, на закутках свідомості, горіло, що так не має бути: «Ти ж знаєш, чим це все закінчиться».
Весь наступний тиждень і трохи більше прошов у телефонних розмовах та смсках. Ан з вдячністю згадував винахідника мобільного, пам’ятаючи, які проблеми виникали у переписці голубами…
На ніяк не могла зрозуміти, чому її так притягує цей похмурий, дивакуватий хлопець. Він був не просто першим, він був єдиним з ким вона могла легко і вільно розмовляти після усіх тих втрат і переживань, що так недавно переповнювали її життя…
Після кожної розмови, кожної зустрічі її зранена душа наче потрохи зцілювалася, а серце – заспокоювалося. Його дивацтва такі безглузді збоку з середини були наповнені своєю метою і кожне мало певний сенс. Хоча іноді На тривожило його дивно апатичне відношення до небезпеки чи думки інших так, наче завтра для нього не було...
Всього за три тижні На перетворилася із зажуреної і замкненої в собі у життєрадісну та усміхнену дівчину.
Дивним чином у її житті все почало налаштовуватися на краще, біль і горе важких втрат змінилися світлою пам’яттю і теплою вдячністю. Разом з тим Ан ставав все більш похмурим і його постійно мучив біль у грудях…
Незадовго до закінчення осені На чекала Його у томі місці, де вони вперше зустрілись. Завжди пунктуальний Ан цього разу спізнювався. До дівчини підійшов незнайомий хлопець і запитав котра година. Лише поглянувши на нього На зрозуміла, що саме так вона уявляла собі кохання всього свого життя.
Вадим (так завали хлопця) запросив На випити кави. В цей момент у дівчини зазовин телефон і далекий голос Ана сказав: «Вибач, я не прийду»
На не залишилось іншого виходу, як прийняти запрошення хлопця, хоча насправді вона цьому дуже зраділа.
Коли пара відійшла досить далеко від тіні недалеко ростучого дерева відділилась чорна постать…
Він довго дивився услід коханню, що потрохи зароджувалося між двома, ще незнайомими людьми та освітлювало довгу вулицю позаду них. А ті були настільки зайняті одне одним, що не помічали нічого навколо. Він зробив якийсь вишуканий театральний уклін вслід парі, випрямився (при цьому якось дивно зблиснули його очі), повернувся на каблуках і пішов геть…
Лампочка у найближчому ліхтарі розлетілася на скалки, коли він, проходячи повз, легенько доторкнувся його основи…
Напади болю тієї ночі були настільки сильними, що Ан втратив свідомість… Отямився від телефонного дзвінка. На дуже хотіла поділитися з ним радістю своєї вчорашньої зустрічі.
Коли вони зустрілися через дві години На була настільки сяючою, що Йому довелося примружити очі. Вона постійно щебетала про свою вчорашню зустріч. Ан зрозумів, що час настав, хоча до зими було ще два дні. Ніхто з його минулих не діставався такого результату так швидко.
Ан сказав, що йому доведеться поїхати з міста через день. Все ще захоплена своєю розповіддю На не надала цьому уваги – її чекало побачення! Вони підвелися, На посміхнулась:
- До зустрічі!
- Прощавай! – глухо прозвучало їй услід…
Чай у чашці закипів від одного дотику його рук. За все своє довжелезне життя Він ніколи не відчував нічого подібного. З того часу, як в нього забрали крила кожна зранена дівчача душа залишала глибокий слід на його серці, але і продовжувала його життя на наступний місяць. Він навчився гоїти не лише чужі, а й власні рани. Але не цього разу. Занадто багато себе Він вклав у цю дівчину, яка мала бути черговою, а виявилася єдиною.
Його темна душа зустрівшись з цією зраненою, але чистою душею дівчини не витримала напруження і зараз горіла таким вогнем, якого не було і в пеклі (Він точно знав це, бо сам його там розпалював). Протягом багатьох років він допомагав іншим віднайти можливість закохатися, а сам відчув це вперше…
В голову лізли думки: що буде, якщо я не зірву листок календаря, не піду далі? Що сильніше: доля чи кохання? Смерть чи нове життя?...
Вже було близько опівночі…
Дзенькнув телефон – фото На і Вадима, що посміхалися…
Аnагкн стояв і зважував всі за і проти, так і ні…
Надворі стемніло, Він підійшов до настінного календаря і зірвав черговий листок…
Одразу настала зима, хоча надворі ще була осінь. Калюжі на бруківці тьмяно відбивали холодне світло місяця і легенько, наче плівкою, вкривалися тоненьким льодом… Це все так гарно було видно на пустій вулиці з вікна багатоповерхівки.
Він стояв біля вікна і слухав, як годинник впертим цоканням відмірював його остання хвилини у цьому домі.
В голові, наче фільм пробігали картини останнього місяця: число один на листку календаря, покинута квартира, холодний дощ, довгої осінньої ночі, нестримний біль в грудях…
Рвучко повернувся (зі щоки впала сльоза і паркет під нею почав горіти), одягнув пальто і маску похмурого перехожого та вийшов на вулицю…
Він повільно плив по безлюдній вулиці, не обходячи калюж. Надиво тоненький лід під його ногами не ламався, а навпаки – твердішав…
Десь недалеко прогуркотів трамвай, від його руху заморгали ліхтарі, а коли світло відновилося на вулиці нікого не було…
Аnагкн – (др. грецькою) фатум.
Vert Еfner©