Між рядків (уривок)
Rory — 18/02/2010 - 03:26
Невідправлений лист №1
Привіт!
Чи, може, краще було б почати зі здрастуй, чи добрий день (вечір, ранок, ніч, місяць, тиждень, життя).
Ти ж нічого не зрозумів би, якби й отримав колись цього листа. Ні почерку, ні масних відбитків пальців, які зіпріли, тримаючи не зовсім певно ручку, ні слів, які залишились між рядками. Та ти й не отримаєш його ніколи, бо я його ніколи не відправлю, навіть, якби ти ще й досі залишався живим. Люди завжди бояться відсилати листи, бо живуть під зіркою страху, яка кошмарами приходить до них із запитанням – а якщо він не відповість?..
Ти, мабуть, би з мене сміявся. Чи плакав би наді мною. Чи плакався би в мене, наступної миті плюючись, жахаючись того, що бачиш, чуєш, читаєш, відчуваєш, любиш, нидиш, ненавидиш.
Так безглуздо писати тому, кого не знаєш. Безглуздо писати в нікуди, коли знаєш, що ти не існуєш-живеш-дихаєш-малюєш-а-потім-палиш…
Мені сумно й самотньо сьогодні (вчора, завтра, рік по твоїй смерті, вічність по твоєму народженню).
Бо сьогодні в твоєму вікні не горить світло. Сьогодні мені вже нічого робити. Ні гори писаного паперу, ні маринованих маринарами маринарів маринарників-дітей-вампіві-кровососів-упирів-комарів-гробарів… Більше немає слів. Боляче.
Я маю спати, але не можу. Сьогодні я побачила твоє обличчя. Рефлексія невідомості, закривавлена медичними зразками лімфорідин, простирадел, скла й асвальтово-бетонного залежу корисних копалин.
Я слухаю російський рок.
Я вчора купила тобі білої сорочки. Мені здавалось, що прийшовши, ти маєш вдягати білої сорочки, бо в тебе нема, бо ти носиш лише строкаті, найбільше в тебе жовтих і червоних. Боляче.
Я прасую твою білу сорочку. Я припекла руку. Навмисне припекла, бо думала, що так стане трошечки легше. Але я надурила себе. А ти надурив мене, хоча, коли ти дурив мене, насправді це я дурила себе, бо ти не знав, що дуриш, а я знала. Маячно. Але яка різниця. Ти ніколи не отримаєш цього листа, бо пізно його відсилати, як пізно відсилати і ту тисячу, що писалась (плакалась, сміялась, родилась, задихалась і повісилась) раніше.
Куди ж тепер я писатиму? Я ж не зможу більше нікому цього розказати, і ніхто не згадає більше, що я була (жила, дихала, задихалась, топилась і рятувалась, борсалась і кохалась з тобою, але з собою). Боляче. Ечялоб. Бочеля. Лябоче. Ялебоч, колобоч, наволоч-ка-ма-с-утра.
Божевільний, навіщо ж ти помер, коли би мав носити білі сорочки. Як у янголів. Янголи завжди носять білі сорочки. Чи сорочки? Чи сороки літають по небесах і плачуть, і платять, і йде дощ? Я вже теж божевільна, як і ти, бо люди завжди трохи божеволіють, коли приходить час покидати цей світ, так їм млосно і тужно, і сльозино, і плаксо, і ревно, і ридно, бо страшно, бо… так хочеться лишитись, що лишається одне божевілля, щоб мати сили померти. Щоби збожеволіти достатньо всього декількох секунд. Чи годин? Чи вічностей. Чи млосностей, чи сльозностей, чи ревностей, чи ридностей.
Я божевільна, ти божевільний, ми рівні між собою, вищі за тверезих, і лише п’яні можуть цілувати наші п’яти.
Я не палитиму своїх листів. Але коли ти прийдеш, то будеш мусити написати відповідь на кожен з них. Навіть на вже не написаний. Навіть на ще не відправлений не тобі.
Тільки не на цей, бо цього я писатиму вічно. Як вічну книгу небуття, буття, чуття, побачення без тіла, але з Богом і вільно, чи вільно від Бога на території атеїзму чи нонконформізму, чи пофігізму, обпльовані, але щасливі і нещасні, бо мені здається, що мене буде більше, а тебе менше, чи навпаки, але аж ніяк не порівну, бо рівні ми з тобою лише в божевіллі: твої декілька секунд, моїх пару вічностей.
Мені здається я тебе...