Чай
Анастасiя де Лiонкур — 16/02/2010 - 21:53
Чай… Який чудовий напій… Білий, чорний, зелений… Немає різниці. Вже у самій назві є щось чаруюче, щось магічне…
Зробив ковток… Терпка і гіркувата пожежа торкнулася твоїх губ… Неначе ковтнув життя, бо воно теж не завше солодке!
Отак, буває, сядеш із чашкою на підвіконня, подивишся у вікно, вниз, а там сніг. Пухнастий такий, лапатий, кружляє над містом, веселиться. Авжеж йому радісно! У нього не має проблем, він безтурботний і вільній… Літає собі! Ну й хай літає…
І люди йдуть… Такі заклопотані, по вуха у справах! Вважають, що є щось важливіше, ніж природа, яка їх оточує… Сумно… Закутані у свої кожухи, бо холодно, мороз на дворі!
А тобі не холодно. У тебе є чай… У тебе є підвіконня… У тебе є думки… Ось ніжна смуга пару потягнулась, немов спраглий до води, до твого носу, несучи з собою легкий аромат весняних квітів і трави…
Весна… А десь там зараз розпускаються бруньки, навкруги оживає соковитий зелений колір, співають екзотичні пташки… Тай хай собі співають! Ти не заздриш… Ні… Навіщо ж? У тебе є чай! Він не гірше весни може зігріти твої руки, обдати теплим подихом твоє лице… І, можливо, навіть краще, ніж весна, може зігріти твою зледенілу душу!