Про ситуацію буття
68 — 13/02/2010 - 15:12
Бути – означає вклинюватись. Пронизувати своїм єством щось таке, що не є мною. Можна помітити, що буття оточене, – щільно і зусібіч; оточене такою сутністю, про яку не можна з певністю сказати, чи вона є, чи її не існує, – простором. Можливо, варто погодитись, що простір – це як звук хрусту гілки у лісі: коли його ніхто не сприймає, він перестає існувати, отже, простору, щоб бути, необхідний додатковий фактор, фактор чийогось сприймання. Схоже, для людини такої умови немає. Втім, достовірно про це судити не можна, в кожну мить наших роздумів про хруст гілки чи про сутність простору, ми сприймаємо себе. Може, це теж наш додатковий фактор – самоусвідомлення, здатність до рефлексії. Хай там як, але бути означає бути оточеним. «Я» щільно огорнене з усіх боків простором, воно не має безпосереднього виходу до інших тіл чи предметів, щоб відбувся акт доторку або ж взаємодії з іншим тілом чи предметом, необхідно розітнути простір, пронизати певну сутність, про яку не можна напевно сказати, чи вона існує. А тому я – це, очевидно, острів. Острів моєї самотності. Я можу її подолати, простягнути руку, доторкнутися до іншої руки, відчути дотик, відчути ніжну приємну шкіру, але за внутрішньою ознакою «я» завжди самотнє, завжди оточене. А, може, навіть загнане, бо в тому, щоб опинитися у цій ситуації, не було моєї волі. В цій загнаності зі мною завжди супутниками є такі акти свідомості, як передчуття неминучості завершення ситуації мого існування з одного боку, та прагнення взаємодіяти зі світом – з іншого. Світ таким чином постає порятунком, мостом, який дозволяє перейти бурхливий потік власного страху, нажаханості перед лицем смерті. Хай по той бік теж невідомість, хай світ не врятує мене від скінченності, все ж це – ліки, засіб бути. І от я маю коло. Світ є джерелом мого виникнення і напрямком мого існування, в рамках цього кола я отримую заспокоєння, тривога влягається, і я з відкритим поглядом визираю в майбутнє, туди, де ще нічого не відбулось, але де все має відбутись.