Руйнування храмів як покликання і професія
68 — 11/02/2010 - 21:42
Назва цього тексту не випадково відсилає до Макса Вебера, бо, можливо, мова уже йде про соціологію руйнування храмів. Храмів, як догм. Ця соціологія – спосіб вижити у непевному і хиткому світі, невідомому і тривожному, де навіть про себе нам нічого не відомо, де ми знаходимо себе безцільно закиненими. Можливо, це соціологія звільнення. А ще – соціологія пошуку.
Щоб рухатись вперед, варто руйнувати храми. Тільки треба пам’ятати: не всі храми з каменю. Навпаки, мало який храм зроблений із каменю. Але який би він не був, храм – це статика. Це будівля у нашій душі, не менш міцна, ніж камінь, вона має закінчену форму і не піддається реконструкції. Проблема людського поступу в тому, що людство не хоче ніякого поступу. Сірий побут дарує немічну хвору віру у те, що поступ ховається за речами. Виникає врешті ілюзія, що речі здатні врятувати навіть від смерті. Але смерть буде, вона вже є, в проекті, за нашими плечима, як нагадування про часову обмеженість.
Храми варто руйнувати, бо за ними не видно неба. Вони як коріння, а нам – літати. Це якби ми жили безкінечно довго, треба було б отаке опертя, масивне, статичне, гнітюче, аби не збожеволіти. Проте, живемо ми як мушки, як метелики, коротко, миттєво. Впродовж цього маленького проміжку треба встигнути багато всього, щоб відбутися як Людина. А надто ж треба встигнути мислити. Проте, на заваді цьому якраз і стоять старі храми, що, наче греблі, загачують шлях вільним думкам.
Руйнування храмів – не гріх, не порок, не злочин. Руйнувати храми нас вчить той, чий портрет висить майже в кожній український квартирі, той, хто є ідеалом для мільйонів християн. Руйнування храмів – це закономірний процес руху вперед. Паростки нашого майбутнього не можуть пробитись крізь товстий мур старих храмів, цим паросткам треба відкрити шлях.
Тому ми говоримо про соціологію руйнування храмів, про те, що є певний інтелектуальний актив, якому швидше, ніж іншим, відкривається обрій. Цей актив не має морального права тупцяти на місці, бо це означає втрату можливості. Боячись змін, ризикуємо ніколи не дізнатися, як би почали розгортатися події, якби ми все ж наважились на ці зміни. Цей актив несе відповідальність за себе і за світ. Їхнє покликання і навіть їхня професія – руйнування храмів.
Культовий французький фільм Матьє Кассовітца «Ненависть» починається словами: «Це історія про людину, яка падає із даху хмарочоса. В польоті вона все повторює: «Поки що все добре. Поки що все добре. Поки що все добре». Але важливий не політ, важливе приземлення». Ці слова характеризують не лише убоге, сповнене безнадії, життя французьких передмість, що є тематикою фільму. Вони характеризують наше життя. Нашу безвихідь. Ми теж – над прірвою. Тільки в нашому випадку загроза – не злидні, не голод і навіть не смерть. Нам загрожує втрата інтересу до життя. Можливо, Україну цей процес зачіпає менше, ніж розвинені держави, та все ж. Задуматись хоча б над таким фактом: колись увага систем була прикута до того, як би забезпечити усі потреби відповідними благами – їжею, одягом, життям. Тепер у пізньокапіталістичних системах увага прикута не до того, щоб створити нові блага, а породити нові потреби. Це пересичення. І не лише речами.
Все більше і більше бракує інтриги. Люди перестають цікавитись власною долею, царство комфорту дозволяє майже з упевненістю говорити про своє майбутнє, про сите, в міру успішне майбутнє. Тут виступає на передній план суто екзистенційна проблема: як жити у суспільстві комфортної напередвизначеності, як зацікавитись життям, якщо у ньому обачно стесані усі гострі кути? Людство опиняється перед фактом відсутності межі, тієї, про яку говрив Ясперс, межевої ситуації. Спорожніла людина не відчуває пульсу життя, вона емоційно бідніє, вона починає втікати. Наше життя наповнюється змістом лише завдяки телебаченню та інтернету. Поза цими явищами майже неможливо уявити сучасного суспільства. Ми закрили самі від себе буття, замінили його симуляцією. Сучасна людина знаходиться в лабіринті, вона відтиснена від справжнього життя, вона оточена стінами, які, хоч обшиті м’яким матеріалом, хоч комфортні, та все ж залишаються стінами. Сучасній людині нема куди бути, за неї усе вирішено, зроблено необхідні щеплення і зарезервовано місця у вищих навчальних закладах.
Тому повинна існувати якась каста, яка зруйнує увесь цей поліетиленовий пластиковий несправжній світ. Руйнувати тут не означає буквального розтрощення будівель. Ми не повинні палити церков та знищувати офіси інтернет-провайдерів. Ця каста будителів повинна провести тотальну лоботомію нам, тим хто спить. Телевізор чи комп’ютер вже настільки вросли у наш організм, що розділити наше тіло і ці прилади можна тільки завдяки хірургічному втручанню. Моральний обов’язок касти будителів – вбити ринкову людину як таку. Без крові, куль і стріл. Ринкову людину варто вбити зсередини, вона живе у кожному з нас, і її необхідно ампутувати з нашої свідомості. Бо ми втрачаємо себе, свою ідентичність. Вітрина визначає не лише наш спосіб буття, а спосіб мислення, чи швидше відмови від мислення. Мова йде про те, щоб повернутись обличчям до себе, щоб знову побачити себе, щоб вперше побачити себе, щоб зацікатись собою, відкрити собі себе. Наша місія не менш важлива, ніж місія Колумба, ми маємо змогу відкрити континент себе. Хто знає, чи наші нащадки ще матимуть таку змогу. Можливо, саме ми вирішуємо, що пануватиме у майбутньому, життя чи симуляція. Тому моральний обов’язок кожного, хто має ще не атрофовану здатність до мислення – знову народитись, зруйнувати себе несправжнього, щоб у вогні оновлення постати свіжою, сміливою, відкритою собі людиною. Щоб, зрештою, стати суб’єктом. Щоб взяти своє життя, чи навіть існування всього світу у власні руки. Ми несемо відповідальність за світ. Світ може належати нам.