Заціловане собайло
Василь Триндюк — 27/01/2010 - 13:19
Он у Японії є така традиція, щоб зустрічати схід чи захід сонця. Й, сідають собі, ото, самураї та самурайчики…
-Та не сараї та сарайчики, Хведька. Самурай-бо, то такий середньовічний японський лицар… Вони ж не те, що ти, лушпайка, -як жінка твоя каже-, а таки ли-ца-рі. Це тобі не на Паску в покинутому заготконторою лабазі разом із бригадировим цапом самженятиною розговлятися й свіжим паруючим драже причащатися…
-А що, не було такого? Ага, ну, звичайно, козьол же на відміну від тебе, таки культурного заводу, щоб оцим самим загризати. Він тільки й самогоночки мекнув. А ти й сам з усім прекрасно управився. І закусив, і прибрав водночас… Ото, вже мовчи краще. Й не бубони там мені, Левітан Глухонімий.
От вже збив, паганець з думки… А..
Да, а самураї ті японські мають свої суворі правила та традиції. Кодекс Честі, навіть, у них є. Правда, геть не європейський… А, аж по самі помідори азіатський... Жінок, наприклад, по ньому, звичайно, як і, взагалі всіх людей, поважають, але, якщо б`ють, то вже лупешуть аж по повній програмі. Без, так би мовити, пом`якшень на тонке кехвірноє созданіє. І зовсім не цураються використовувати жіноче бойове спорядження. Ну, там, пазури, зуби, довгі, мов до Київа, язики та коси нижче пояса. Ще, качалки для тіста й всіляке інше…
Ну, й задля здоров`ячка, лицарі ті, мали постійно тренуватися. Загартовувати, так би мовити, дух й тіло. Отож, й вивчали своє копняк-до та мистецтво бою на шаблях. А в інший час охороняли свого найбагатшого самурая та розслаблялися. Хто, горілочкою їхньою.
-Хведька, мовчать!
Саке вона зветься. А хто, по бабеткам їхнім спеціалізувався. Гейші чи рикші вони звуться… Забув. Ну, й хрон з ним помідором… А ще хтось, унутрішнє розслаблявся. Дивилися, наприклад, на світанки та сонячні заходянки. Але, найчастіше, відпочивали самураї змішано, тобто, всього потроху. Й кухличок саке, й гейшу за… шию. Ну, й все інше також. Отака вже в них культура…
Тут дуже багацько можна теревенити. Та, часу зараз на все не вистачить. Отож, я розповім тільки про, оте, унутрішнє їх розслабляння…
Коротше, сідають ті самураї на власні п`яти де небудь на височенній кручі. Ну, це, щоб світило з`якнайдалі промінцями своїми било. Та ще, щоб обов`язково на самій белебині розміщуються, аби вітрець обдував і перегріті не тільки сонечком стріхи добряче прохолоджав. Отож, підставляють самураї плесковаті мордалізації під проміння сонця, вранішнього чи, там, вечірнього. І сидять, мов, ті, коти, мружачись, такі задоволені, наче їм олії в детреба вчасно закапали. І, звичайно ж, ще й ростуть у цей час духовно.
-От, наприклад, ти, Хведька, ростеш духовно? Чи, як?
-Чияк!
-Отож-бо й воно, що саме, як чияк. Ти, не забувай, що чияк – чияку, хрєн в чобітку! Ну, та, що з тебе взяти. Овоч ти нам добре відомий, як біля пожежного стенду проходиш, то морда повністю зникає. Лише один картуз над тулубом пливе. І це б питається чого?
-Бо із „красним знамєнєм цвєта одного”!
Радує те, що не всі беруть з тебе приклад. Є у нас такі, що не осоромлять, хоч би, й перед Японією тією. Звичайно українські самураї не такі, як у них там, але, в дечому, наші іхніх, таки добре, пересамураюють. От слухайте чому це...
Як був я студентом... Давно було, але було... Вірите, навіть, якось почав по стадіону бігати щоранку... на оранку. Шуткую. Яка в місті оранка? Хіба, що як замість поля коханка, а за плуг і трактор - молодий механізатор. Але яка ж то оранка? То ж - перепиханка...
Отож, і я бігав. У неї батьки рано-рано на роботу відчалювали. Ніжний Устюк в Паху Моєму, якось казала, що вони кожен раз на дорогу в один бік аж по дві з половиною години тратять. Правда, транспорт туди й назад казьонний. Така, ото, любов до труда в покоління їхнього...
Ну, а ми, тим часом гав не ловили й до пар кілька разів непогано встигали. Бо звечора старі не допускали. Берегли доччину честь. Вважали, що вона ще єсть! О! Щось знову на вірші поперло... Да, й, ото, вибігаю я раз з квартири насвітанку, а будинок останній у мікрорайоні й майже на краю кручі стоїть. Тільки об`їздна навколо міста дорога його звідтіль й відділяє. Впер я, ото, свій погляд якось із сходів та й уперед в далечину, а там...
Такий краєвид, мамо моя, очей не вистачає, щоб усе розгледіти... Мамо моя, слів не вистачає, щоб тую красу, хоч би якось передати, одні літери полишилися... ледь подекуди...
А сонечко встає... Рожеве й золотаве проміння тягнеться поскрізь... Легкий туманець пасмами потроху зникає... Пташки так ніжно й проникливо співають, аж серце послухати зупиняється... Так гарно, ну, що, прямо, рай через дорогу... Як кажуть: мертві каються...
Аж тут, рип, двері під`їзду... Сусід її виходить з собацюрою під пахвою, трохи вже знав я його. Настільки прекрасний ранок - наскільки мерзенне собайло. Саме мікрокаліберне, світло-руде та лисувате. Тулуб пукатий, наче роздута до непристойності клізьма, ще й у в`язану смугасту жилеточку від вранішнього холоду дбайливо вбраний. А з боків звисають та теліпаються коротенькі, мов у того кота, що є сусідою блудного Кеші по мультфільму, ніжки. Шия гладка та драглиста, аж півголови в ній тоне. І, тільки чорночервона, хай не ображаються зовсім аж всі негри, бо, мов у деяких з них, пащека зіяє та ще й носопирка нафтовою булькою так нахабно стирчать...
Мабуть, вбити, падлюку, несе, - подумав я. Везунчик. Таки піймав потвору, видко, що зовсім заспаною взяв. Якраз такими ранками я б їх і мочив. Вірите, штук семеро штанів, мені такі, мінікрокодили порвали. Вхватить за ногу, а саме ж слабке, як з Бухенвальду, але прудке, мов наскіпідарене, рване штанину буквою „Ге” й тікать до матінки під поділ. А та вже набирає повітря у воло і... Як одна мене вкрила, коли я, таки, вгадав носаком одне таке одоробло після прориву моєї холоші... Я сам не білий лебідь, але таких матюків ні до, ні після чувати не доводилося. Тільки й спромігся сказати:
Бабцю, ви так мене вразили своєю красномовністю, що, я, вибачте, аж стю..., - й спокійний пішов собі штани зашивати...
А сусід, тим часом, обома руками піднімає потвору догори... Ой, як чудесно, - думаю. Зараз він її з висоти та об асфальт, як погане жабисько, при-пе-ча-та-є! Ото виляск піде..., дзвін, блін, поминальний... А чудовисько на сусідових руках все вище й вище піднімається угору, ще трохи й... різка зміна напрямку руху на протилежний з прискоренням та незначним гальмуванням об повітря й нем`яким приземленням на тверде покриття! І, всьо! Кундель - капут, тобто, гіп-гіп, ура!
Дивилюся, а дійство застигло, в найвищій точці орбіти... На радостях руки зсудомило сусідові, чи що? – подумав. О, таки пішло – пішло - пішло донизу ідолище, ура! І стало, якраз напрот сусідової фотокарточки на профспілковий... Що таке? Бабціні пиріжечки, катрусин кінозал... Далі бачу, як увісні... Сусід, замріяно всміхаючись, узяв і поцілував собайло в саму його погану мордяку! А воно у відповідь своїм двокольоровим язицярою квацьнуло його в щоку й радісно закалатало в повітрі обрубком хвоста!
Я так і сів, де стояв, аж запищав по асфальту кедами, ноги вперед простягаючі. Оце да! А той, обережно так, наче воно зі скла, поставив заціловане собайло на тверду землю й каже мені:
-Здорово, Ваську!
-І, Вам, того ж, Івановичу!
-Ти все бачив?
-А що, не повинен був? Що ж це з Вами, на старості літ, замість старперства тварперство вкрило?
-Та, розумієш, сам нічого не пойму, не оговтався ще...
І продовжив далі.
-Не мирилися ми все життя з собацюркою цією. Тещина вона улюблениця, Малишкою кличуть. Така вже жартівниця, така жартівниця... Особливо, як ми з тещею погарикаємся. Як гир, так і жарт. А яка винахідниця. Колись повигризала мені за ніч на всіх штанах матні, тільки спортивні не зачепила. В них на роботу до КБ і пішов. А там, начальник мені й каже:
А, що то, Ви, Миколай Івановичу, мало того, що до кульману стали в спортивних штанях, так на додачу до цього ще й жіночі одягли? Я б і не второпав, що мадамське, але ж, вибачте, хазяйством собі допомагаєте рейсфедером по кальці водити...
Отака жартушка. Таки, аж усі мої штани погризла, а жінка тихцем свої підклала. Я одразу хотів Малишку, навіть, забити, але теща сказала, що тільки через її труп. А я їй відповів, що ми за ценой нє постоїм. Але, тут, жінка вступилася за свою маму словами:
Будь розумнішим, Колю, не забирай у старої хворої матусі її останню в житті відраду.
Хвора, - кажу: Довбнею не доб`єш! Ізбу на скаку остановіт, гарячую лошадь ковтньот, – та й замовк...
Так ми якось і жили, але останнього разу, собацюрка розізлила мене вже не на жарт. Просинаюсь вночі, а ми зі Стефою спимо в різних кімнатах, від чогось теплого, що тече мені у вухо, а звідти щокою по вусу униз збігає. Не відкриваючі очей куштую вуса. Тепле та солоненьке, мов огірковий розсіл. А, який, вибач, нахрен, нагрітий розсіл глупої ночі в ліжку? Отож, не міняючі пози відкриваю очі й у місячному сяйві бачу: стоїть на присунутій впритул до ліжка тумбочці, жартушка-Малишка й глибоко зосереджено дзюрить мені в саме вухо. Тут, я підскочив з ковдрою майже до стелі й ще в повітрі почав матюкатися, а вона у відповідь гарчить, ображається, значить, що не дав закінчити такий важливий процес. Але потім, ще до мого приземлення, видно, таки, тваринним інстинктом відчула небезпеку, й прожогом чкурнула в тещину кімнату. І я, з посадкою у ліжко, таки, втрапив... Аж тут забігає в нічній сорочці жінка.
-Що, сталося, Колю? - питає.
–Нічого, приснився кошмар, аж чай у ліжко з тумбочки розлив. Вирішив я промовчати й помститися собайлу тишком-нишком. Два тижня з половиною задобрював смачненьким і чатував, щоб, коли всі сплять дала себе у двір винести. Навіть жилетку на неї нап`яв, бо вона без неї й надвір надворі у тещі не сходить. Віриш, забити, яко пса хотів, об асфальт з усього маху прикласти.
-Так звідки ж цілунки, Ваша Мстивість?
-Ну, годі, з дурними жартами. Розумієш, ранок на мене цей якось уплинув, так стало на душі світло та добре, аж відчув я Любов до усього живого. Й, миттєво випарувалися всі образи до Малишки.
-Так–так–так... Ну, звісно ж... Еге... Ну, що ж, Івановичу, хочете наприкінець толкову пораду?
-Давай, Ваську!
-Ну, тоді тещу на світанку на руках вгору краще не задирайте, раптом ранок знову не вплине?
-Та ти, Васько, невиправний, як я подивлюсь... Ну, бувай, пащекун молодий. Піду Малишечку нагодую, мабуть вже зголодніла бідолашна тваринка від пережитого.
Та й пішов собі... І я, наддав пару, щоб не спізнитися на першу пару.
Ото, такі справи. Ціле мерзенне собайло поцілував на світанку наш самурай-конструктор... І далеко–далеко переплюнув тих японців, вважаю. Нізащо їхній лицар цього не зробив би. Хоч губами б теж приклався, але із зовсім іншою метою. Й не такою, як у Івановича благородною...
Коротше, їдять вони їх там з чимось своїм. По корейському рецепту. Ну, як ми свою свинину, але з корейською морквою.