Мою Ненависть звуть Тетяна...
Юліта Вітер — 14/01/2010 - 01:22
Мою Ненависть звуть Тетяна. У неї карі очі і чорне волосся… а ще досить миленьке і приємне обличчя. І взагалі, про таких кажуть: «хорошенька»…
Вона не носить коротеньких спідничок і босоніжок на високих шпильках. А ще вона не фарбує очі чорними тінями. І вона не місцева. Вона з Тернополя…
А саме головне те, що вона зовсім не схожа на мене. І ще… він її любить. І він не мій. Не для мене, не зі мною, не мені, не мій…
Він красивий і він про це знає. Коли немає Тані із Тернополя, то він просто гуляє . Гуляє… Але буває, що йому набридає просто гуляти, і тоді він вибирає жертву, тобто якусь місцеву красуню і морочить їй голову, тріпає нерви. А коли вона не піддається, то навіть може бігати за нею, зізнаватись у своїй небайдужості до неї, робити купу компліментів, а ще обов’язково «випадково» покаже, який він красивий і авторитетний, скільки дівчат є, закоханих у нього. Тоді жертва, скоріше всього, не втримається і піддасться, але тут приїжджає Тетянка і плани різко змінюються. Жертва уже не потрібна, - досягнена вершина…
А я – всього лиш дівчина з провінції, дуже красива, порівняно з моїми односельчанками. Маю світло-голубі очі, чорні брови і вишукане світло-русе волосся. Одним словом, гарненька білявочка низенького зросту. Я маю освіту, працюю медиком у місцевому медпункті. Маю веселих подруг, які, по суті, нічого про мене не знають. А також доглядаю хвору бабусю, бо вона в мене одна. Адже я – сирота. Тобто, ніяких зі мною перспектив…
Таню з Тернополя я знаю давно, адже вона частенько приїздила на літо до своєї бабусі в наше село. Але ненавидіти почала нещодавно. Просто мене також звуть Тетяною. І коли поміж жителями села просочувались чутки, нібито Він кохає Таню, я, пам’ятаючи наші чарівні ночі, свято вірила, що мене. Але, на жаль, помилялась.
Якогось суботнього вечора, коли я вже повернулась з роботи, приглянула за своєю любою бабусею і вже мала збиратись іти до клубу на танці (щоб в черговий раз побачити його в її обіймах!), до мого двору несподівано забігла тітка Варка, нерозбірливо кличучи на допомогу.
- Таню, Таню, допоможи!... Там, за горою,… біля бочок машина… велика така, Камаз, мабуть… – тітка Варка задихалась від швидкого бігу і не могла сказати все відразу. Я ж здогадалась, що хтось, мабуть, потрапив під колеса автомобіля. Швиденько забігла до хати, підхопила все необхідне для першої допомоги і помчала з тіткою до місця пригоди. Тітка по дорозі переповідала мені, що трапилось.
- Дівчину збила… онуку Віри Задорожної. Ти її повинна знати, вона до Віри щоліта з Тернополя приїздить…
Ми були вже на місці пригоди. В загальному, нічого складного. Водій встиг загальмувати. Кілька синців, кілька подряпин і відкритий перелом. Дівчина гірко плакала, а з розтрощеної кисті лівої руки струмувала червоно-бура кров… На моєму обличчі чомусь з’явилась непрохана сльоза. Я наклала джгут, щоб зупинити кровотечу. Заспокоювала, утішала і з нетерпінням чекала на приїзд швидкої. Бо було шкода. Не її. Було шкода, що залишилась жива…
А на другий ранок, коли я вже нагодувала свою бабусю, дзвінок у двері. Блискучі карі очі і сухе «Дякую». Той, для кого я жила, за кого я молилась, про кого я мріяла… Я зачинила двері, навіть нічого не сказавши. Так і проридала до самого вечора, поки не зморив мене сивочолий сон…
Моя єдина рідня так і не дожила до народження правнука. Я продала будинок, господарку і з допомогою своїх та бабусиних заощаджень купила невеличкий будиночок у чужому райцентрі чужої області. Почала нове життя… Чуже життя. Тепер я маю доброго чоловіка, непогану роботу. Обожнюю носити туфельки на високих підборах. Щоправда, після одруження довелося забути про такі улюблені короткі спіднички. Чекаю на другу дитину… Хоча і досі мою Ненависть звуть Тетяна, і вона з Тернополя…