Конкурс: Конкурс україномовних творів «Речі»
Очевидно, це спроба якоїсь новизни.
Озираючись назад, я бачу тисячі однакових ранків: кава – газета... Я їх, ці газети, усі прочитав. Знаю наперед кожну сторінку, але все одно читаю, із зусиллями, яким варто позаздрити, – щодня новий номер, окрім неділі, позаяк в неділю спимо довше, газет не читаємо. Тут мова йде про методичність і розміреність життя. Життя має йти розмірено і бути методичним. Шість днів газету читай – на сьомий відпочивай! Книга книг як завжди – бездонна скарбниця. Втім, я, здається, відхиляюся від теми. Втім, це несуттєво, бо теми як такої нема.
Про наше місто.
Я тут живу, скільки себе пам’ятаю. І, очевидно, ще якийсь час до того, як почав себе пам’ятати. Принаймні у цьому мене запевняла моя матір. Моя матір була жінкою поважною і шанованою в нашому місті, я схильний їй вірити. Узагальнимо: народився і виріс, постарів і вмер (на випадок прочитання тексту після смерті автора) я у цьому місті. Це невелике, тихе, затишне, спокійне містечко...
Я маю подумати, що писати далі...
Ця незвична форма діяльності дещо втомлює мене, важко зібратися з думками, важко крокувати стежкою прямо, не збиваючись на манівці, не відхиляючись від теми, іти прямо аж ген до мети, якою б вона не була. Мені давно не доводилося писати стільки – від випускного шкільного твору – тому я дещо розгублений, вживаю надто часто особовий займенник „я” і весь час перескакую з п’ятого на десяте, хоча тут знову спостерігається певне відхилення від теми.
Підкреслюю: я цілком задоволений своїм життям. Я досягнув всього,чого хотів, чесно виконував свій обов’язок, і тепер перебуваю на заслуженому відпочинку. Задоволений своїм становищем у суспільстві, задоволений самим суспільством, тобто людьми, що мене оточують. Більше того, наперекір очікуванням, задоволений навіть тим, як мій наступник виконує ту роботу, яку все життя виконував я. Отже, мені нічого бажати, все, чого хотів, я маю. Просто насолоджуюся кожним наступним ранком з, як уже зазначалося, методичністю і розміреністю відпиваючи від чаші життя, відміреної мені Господом.
Отож, про місто: нас, людей, тут небагато – тисячі три. Живемо розміреним життям
Зрештою, бажаючи бути зовсім щирим, мушу врешті перейти до того, що власне і слугує предметом розгляду. Варто хіба ще зазначити: той факт, що я пишу ці рядки, зумовлений виключно розташуванням мого вікна. Бо якби я, щоранку сидячи за столом, не бачив міської ратуші, нічого подібного ніколи б не з’явилось на папері. Справа, звісно, не в тому, що ніхто, чи, принаймні, мало хто знає про це, ба ні, навпаки: про це знають усі мешканці нашого міста, або ж, коли точніше, ті із них, хто вже вміє самостійно мислити, але специфіка розташування саме мого вікна, а також те, що я маю схильність проводити чимало часу, досліджуючи те, що відкривається зору з мого вікна, зумовили в моїй свідомості певні міркування, можливо навіть не міркування, а просто деякі враження. Втім, це не так уже й важливо.
Кожен, хто розділяє зі мною радість жити у цьому маленькому затишному місті і без зайвих слів зрозуміє мене, тому слова ці спрямовані в першу чергу до тих, хто такої радості позбавлений, до всієї тієї маси людей, що мешкають, тобто прокидаються, працюють, люблять, страждають і сплять по той, а чи по інший бік нашої невеличкої річки. Хочу також запевнити, що я жодним своїм помислом не виступаю проти звичаїв нашого славного древнього містечка, бо ж хто, як не я, щоразу переконується у важливості цих звичаїв, у справедливості тієї їх сфери, що стосується правосуддя.
Тут би варто перейти до безпосередньої теми розгляду.
Я не хотів би вдаватися в історію появи звичаю, про який ітиме мова нижче, втім я і не знаю цієї історії, якщо бути геть відвертим. Скільки себе пам’ятаю, цей звичай мав місце, а що було до мого народження я не знаю, і моя мати, хоча й була всіма шанована жінка, нічого мені не говорила про це. Хай там як, але навіть існуючи впродовж усього мого життя, цей звичай отже уже триває чимало часу. Полягає він у тому, що певну категорію злочинців, а саме убивць, у нашому місті зазвичай не страчували, і навіть не усіх саджали за грати. Якщо котрийсь із них при здійсненні свого жахливого злочину мав пом’якшуючі обставини, його піддавали специфічній процедурі покарання, після якої ця особа, у випадку, якщо вона залишалась живою і здоровою, поверталась до нормального життя. Суть даної процедури полягає у тому, що злочинця прив’язують до величезного годинника, що на ратуші, а точніше, до стрілки, яка показує години, на три доби. Мабуть, при запровадженні такого покарання охоронці закону виходили із того міркування, що саме злочином проти часу є убивство, адже той, хто вбиває, не дає людині дожити своє життя, забирає час. Тому в даному випадку час і повинен карати. Убивця за три доби робить шість повних обертів. При цьому, під час кожного із обертів він має кілька годин перепочинку, між десятою і другою годинами, коли його тіло знаходиться у більш-менш вертикальному положенні, а потім починаються, м’яко кажучи, незручності. При цьому мук завдає навіть не стільки те, що тіло висить горизонтально чи вниз головою, а те, як повільно збігає час. З третьої години і аж до дев’ятої, час тече настільки повільно, що видається, ніби кожна секунда на своєму шляху проходить крізь мозок, прорубуючи собі у ньому кривавий шлях.
І хоча убивства у нашому містечку трапляються вкрай рідко (мабуть, дається взнаки суворість покарання), все ж кілька разів мені доводилось спостерігати процедуру екзекуції. А оскільки вікна мої виходять прямісінько на центральну міську площу, на якій знаходиться ратуша, усю процедуру я спостерігав від початку до кінця. Свого часу у мене виникла ідея написати щось на зразок щоденнкика такого злочинця, крок за кроком описувати його думки і відчуття впродовж трьох діб, втім, тоді в мене були деякі задуми, щодо того, щоб спробувати себе, як літератора, зараз же я ніяких подібних ілюзій не плекаю, єдиною спонукальною метою написання цього короткого повідомлення є моє прагнення якось увійти в історію, хоча би в історію мого міста. То ж нехай я буду людиною, яка вперше описала наш дивний звичай покарання убивць. І мені здається, що справу свою я зробив. Варто хіба лише додати, що за моєї пам’яті у місті засудили п’ятьох людей, які вкоротили віку іншим людям, то ж п’ять разів злочинців прив’язували на три доби до годинника. Наскільки я пригадую, деяких міщан обурювала та частина закону, яка передбачала звільнення в’язня після того, як він пройде процедуру покарання, але з п’яти убивць вижило лише двоє, яких, проте, психічно здоровими після цього уже не можна було назвати, то ж усі, хто обурювався заспокоювалися, і в місті знову наставав спокій і розмірене життя.