Збірка: Біотоки кохання
Нестерпна серпнева спека
Накрила навколишній світ.
Завмер білокрилий лелека
На луках біля боліт.
Земля, наче хліба окраєць.
Порепана і суха.
По ній невибагливий танець
Викручує піщуга.
Пожовкла трава, в’ялі квіти,
Вода каламутна в ставку,
Схилила вербиченька віти -
Сховала криничку малу.
Єдина утіха — сховатись,
Сховатись у паркову тінь.
Сховатись і зачекати,
Бо рухатись, дихати лінь.
Я й досі не знаю, на Бога,
Що в спеку штовхнуло мене
Дістати із схованки спогад,
Дістати із тіні себе.
Гортаючи зошит-щоденник,
Читаю колишні думки
І, наче на світло метелик,
Лечу і лечу крізь роки.
11.08….
Так не буває! Не буває так в житті!
Кохання виникло від погляду, від слова...
Відчула враз — нездатна так піти,
Бо хочу бачити і чути його знову.
Забула страх, забула, що вже раз
Розбила серце об чужу байдужість.
Хвилини об’єдналися у час,
А почуття, як хуртовина, кружать.
Його рука і сильна, і м’яка
Мене підтримує і власно, і пестливо.
– Ти, наче крихітка, тендітна і легка. –
Шепочуть губи. - І небачено красива.
Взяв телефон. Подзвонить, а чи ні?
Я вдома тільки мить, а вже за ним скучаю.
Якщо обдурить, що мені робить?
Не знаю, Боженьку! Не знаю! Я не знаю!
13.08…
Пройшло два дні ¬– ні слова, ані звука.
Мовчанка, тиша… наче й не було.
Так, це мені, довірливій, наука...
У кого закохалась? І чого?
Що знаєш ти про нього? Дуже мало.
Ну звати Ігор і, здається, Козеріг,
Була дружина і дочка… Не стало.
Він їх любив і, як життя, беріг.
– Пішла дружина на великі гроші,
Дочку забрала, в інше місто відвезла. –
Сестра сказала. – В нього дім хороший,
А от робота небезпечна і важка.
А телефон мовчить і серце моє крає.
Дивлюсь на апарат, як ворог на стіну.
Мій мозок проти, а душа чекає
І прагне підкоритися йому.
17.08….
Я написала Ігорю листа.
Зустрітись?! Ні! Не маю більше сили.
Нас роз’єднали люди і міста,
Нас розділили почуттів могили.
На цих стосунках я поставлю хрест.
Все! Більше не чекаю, не чекаю!
Коли кохання десь за сотні верст,
Воно вмирає — це тепер я знаю.
Права матуся: якби він хотів,
Не гаяв час, зібрався би в дорогу.
Покинув все — приїхав , прилетів
До мене, милий, до мого порогу.
Останній лист — надумані слова.
Чому болить душа і моє серце ниє?
Я написала Ігорю листа…
Та ще не вмерла віра і надія.
19.08….
Субота — катастрофа-день,
Заповнений роботою по вінця.
Під вечір втома — ворухнутись лінь.
Не чую ніг і ломить поясниця.
Та краще біль, ніж ці мої думки,
Які турбують серце і кохання будять…
Я їх жену, вони ж такі меткі –
То піднесуть до неба, то осудять.
А лист! Не допишу його ніяк.
Сховати б треба від очей подалі,
Бо він горить, як в темряві маяк,
Нагадує, що треба жити далі..
24.08…
Це вперше я тужила цілу ніч,
І вранці гіркі сльози на щоках
На мамині слова: “У чому річ?”
Хитаю головою:” Так!”
Живу, як зомбі, без бажань і почуттів.
В душі холодна льодяна байдужість.
Я від кохання не найшла ключів,
Тепер втрачаю спокій, гордість, мужність...
25.08…
У двері подзвонили. Не піду.
Сусідка знову щось купить забула.
– Наталко, сонечко, - почулося, - молю,
Відкрий. Це Ігор! Мила, ти збагнула?
Іду, неначе на чужих ногах.
У тілі не залишилося сили.
А він стоїть з букетом у руках.
Такий коханий і утомлено красивий.
26.08….
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ми разом вже багато років
Я звикла і чекати, і іти.
Тоді ми не зробили зайвих кроків
Не написали одне одному листи.
Я зрозуміла, що моє кохання
Сильніше від запилених доріг,
Що відстані, міста і небажання -
Пусте, коли любов свою зберіг.
А лист і досі у моїй шухляді
Лежить на згадку, як і ці рядки.
Тоді амбіції ми знищили заради
Кохання, що у серці віднайшли.