Про відсутність
68 — 29/11/2009 - 22:50
Речі навколо нас невпинно змінюються. Людина залишається такою ж. Впродовж тисячоліть – майже без змін. Дуже добре це простежується на прикладі України – роль релігії тут ще досить значна. Ті ж жерці в кольорових урочистих одежах, можливо, дещо іншого крою; ті ж ідоли – тепер вже мальовані на стінах чи на дереві, але люди продовжують цілувати їх, вклякати під цими барвистими малюночками, з вірою, що ці образки мають більше божественного, ніж їхній черевик, шматок каменю чи травинка; ті ж магічні заклинання, тепер це називається молитвою, але суть та сама – проказати чарівний набір слів, який дозволить достукатись до вищих сил і змінити реальність; ті ж жертвопринесення, можливо, не такі криваві, – свічки, залишання харчів на могилах у Великодні свята; залишаються навіть елементи табу у вигляді постів зі всіма відповідними обмеженнями та заборонами. Яка частка людей ще досі перебуває в полоні забобонів, наївної віри у відьом, остерігається, аби їх ніхто не врік?
Або ж інший приклад – ще й досі більшість людських зусиль спрямовані на а)пошуки їжі, б)виховування дітей і в)турботи про безпеку, в тому числі й захист власної території. Скільки відсотків людей займається в цьому житті чимось іншим?
Це не насміхання над християнством чи над людьми. Це лише приклади, які допомагають збагнути, що людство пішло не тим шляхом. Невпинний розвиток речей і на противагу – людина, чий розвиток застиг на місці. Винайдено ядерні боєголовки, теоретично доведено, що можливе подолання швидкості світла, відкрито мільйони зірок, планет, галактик, встановлено, що Всесвіт продовжує розширюватись, а також те, що він має межу. І в той же час чималий відсоток людей вірить, що у розфарбованому шматочку дерева сидить Бозя.
Як це назвати? До якої теорії вдатись? Чому людство вибрало речі, а не себе? Де та межа, після якої речі перестають слугувати людям, роблячи нас своїми рабами? Людство страждає від присутності латентного мазохізму, бажаючи підкорити себе, стати об’єктом?
Згадати хоча б сучасну українську дійсність? Хіба мало б знайшлось матерів, які готові би були віддати своє життя за квартиру, щоб діти мали житло? Та й не абстрагуючись так – хіба мало гине людей через гроші, наркотики, інші матеріальні цінності? Ми все життя виготовляємо, обслуговуємо і вдосконалюємо речі – для чого? Щоб забрати їх із собою в могилу? Ми надто боїмось бути егоїстами – аж настільки, що повністю віддали себе у служіння речам. Наше суспільне становище, комфорт, в тому числі й психологічний, самореалізація, визнання, навіть сексуальна привабливість, визначається наявністю чи відсутністю певного переліку речей – нової моделі телефону, великої квартири, дорогого автомобіля. Це, зрештою, стає сенсом існування, переростає у фетиш. Варто сказати так: речі стали абсолютним фетишем, вони визначають нашу долю. Людина – ніщо в сучасних умовах, засіб, біологічний матеріал для виготовлення речей.
Приблизно два тижні тому у медіа з’явились репортажі щодо злочинного угруповування у Перу, яке вбило понад 60 людей лише для того, щоб використати людський жир у косметичній промисловості. Насправді нічого шокуючого тут немає, майже всі ми займаємося тим же – руйнуємо своє здоров’я, витрачаємо усі зусилля, ігноруємо себе, своє тіло, гальмуємо бажання бути щасливими лише для того, що отримати більше речей, вдосконалити і зберегти наявні.
Тому не варто захоплюватися прогресом. Адже він не наш. Це еволюція речей. Наявність прогресу лише означає, що з’являються більш сучасні види зброї, в тому числі і масового ураження, з’являються нові прилади із більшою кількістю пікселів-байтів-герців. Людина ж залишається на місці, а інколи змушена навіть деградувати. Розвиток інформаційних технологій, особливо поява телебачення, виростило цілі покоління людей, що страждають від надмірної ваги. Те, що людство стає все товстішим не означає, що воно ситіше, здоровіше, це лише ознака того, що нам відкрилися нові обрії самопожертвування. Об’єми прибутків транснаціональних корпорацій від продажу тютюну, алкоголю, наркотиків продовжують зростати, а десь там в лабораторіях і далі намагаються вдосконалити засоби для самознищення, так, наче мало одного лише ЛСД, яке може призвести навіть до деформації генетичного коду людини. Звісно, певна частка ресурсів і людських зусиль спрямована на розвиток медицини, рекреаційних послуг, але по-перше, найчастіше все це доступне лише тим, у кого багато речей, а по-друге, ніяка сучасна медицина не захистить нас хоча б від наших мобільних телефонів, які повільно, день за днем, убивають нас. Вже зараз деякі дослідники пророкують, що за декілька років розпочнеться лавина смертей, пов’язаних із раком мозку, який буде викликаний надмірним використанням мобільного зв’язку.
Втім, деякі радикальні проекти вже мали місце. З одного боку націонал-соціалісти та інші расисти намагалися витворити людину нового типу, роблячи акцент на фізіологічних характеристиках, а також сталінський та сателітні йому режими, які намагалися витворити нову людину з психологічної точки зору. Проте катастрофічність наслідків цих двох проектів пояснюється тим, що людина, як така, як індивід, ці режими не цікавила – вони послуговувалися категорією маса. А маса – це не люди, це – речі. Тому не дивно, що у фіналі з обох сторін було набудовано чимало фабрик, які переробляли біологічний матеіріал у вигляді людей на кістяки для масових поховань. Відтак, людина стала сировиною для самої себе. Це навіть не канібалізм, який допомагає вижити, це просто спроби колективного самогубства.
Проте досі немає нічого, що можна було б з упевненістю протиставити диктатурі речей. Релігія вчить нас бути покірними, все життя тяжко працювати, страждати при потребі, бо щось там буде після смерті. Оскільки життя – це лише підготовчий етап до вічності, ним можна пожертвувати, звести його до серії знущань над собою. Релігія розчиняє людину у вічності, заперечуючи цінність теперішнього життя.
Тому можемо зробити висновок, що людина відсутня у процесі розвитку нашої планети. Нам немає місця серед цінностей. Ми покликані обслуговувати речі, а твердження про те, що людина є серцевиною природи видаються з такої точки зору сміховинними.
Чи можна хоча б припустити, що рано чи пізно людство почне задумуватись і змінить курс, припинить цікавитися речами і зверне увагу на себе. Ми використовуємо нікчемно малу частку потенціалу нашого мозку. І від покоління до покоління розумові здатності не поліпшуються. Ми не розвиваємось. У фізичному плані, можливо, навіть навпаки. Звісно, медицина продовжує нам життя, але самі тіла стають хирлявішими, або ж навпаки – товстішими. Ми мало дбаємо про себе. Ми не цікаві собі. Нам із собою нудно. Тому – телебачення, ігри, інтернет. Лиш би не наодинці із собою. Ми вростаємо в техніку. Скоро зовсім загубимо себе – десь серед гвинтиків та дротів.