Любов-андеграунд
Тетяна — 18/10/2009 - 20:23
У погребі волого. Посеред переробленої кімнати теплотраса. Старенький диван, застелений свіжою білизною і важким коцом з овечої вовни, вишиті хрестиком подушки, широкий стілець замість столу, комод для речей, настільна лампа, електрочайник, трохи посуду, трохи їжі, відгороджений гіпсостіною туалет. Стеля дуже низька, якраз на мій ріст. Йому доводиться трохи пригинати голову, але так мені стає зручніше цілувати його в обличчя.
На нас купа одягу. Його неможливо зняти увесь, бо не залишиться місця для нас на дивані. Розігріваємо в чайнику червоне вино з приправою для глінтвейну, розмовляємо про кумедні фотографії з дитинства: мої – 15-ти річної давності, його 7-ми річної. Вдаю, що соромлюся, аби приховати справжній свій вік. Можливо він і здогадується, бо руки видають, і брак молодіжного сленгу. Намагаюся мовчати і слухати його. Стримую сміх, коли він розповідає про школу, і відверто штучно регочу з його жартів, що найбільше видає мою дорослість.
Розкуйовджене волосся від вітру не дає спокійно насолоджуватися смаком гарячого вина. Ми його переварили, але все одно смачно. Я ще ніколи так низько під землею не пила глінтвейн! В метро цього не зробиш!
Смачно, смачно запивати поцілунки червоним гарячим вином, посміхатися, витирати губи руками і далі розмовляти про моє минуле і його теперішнє. Вони майже однакові, ті ж вулиці, ті ж двері, ті ж класні керівники, ті ж лекції і лиш музика на дискотеках різна.
Дивлюся йому в очі бо немає вікон. Замкнуте приміщення робить своє, наступає задуха, починає трохи нудити і стукіт серця поступово пришвидшується. Скоріше в його обійми, аби призупинити напад хвилювання, аби не почати боятися. Дихаю його видихами, починаю гучно сміятися від лоскоту його рук, лягаю згори аби дивитися лише в його зіниці і не помічати занадто низької стелі. Майже голі, але ще кілька одежин, майже під коцом, але ще тремтимо від холоду і напруги, майже вологі, але ще кілька збудливих поцілунків. Не вистачає серця аби вмістити любов, не вистачає душі, аби вмістити захоплення, не вистачає очей, аби запам’ятати усі родимки на його тілі. Кохатися до синців і болю у суглобах. Кохатися так довго, щоб вранці нудило від втоми, кохатися до небажання бачити одне одного. А потім спати, спати окремо, але під одною ковдрою, він на подушці, я під нею, він обличчям до мене, я від нього, він мовчки, я вголос.
Шоста година ранку чи вечора – не відомо, бо відсутні вікна. Тут збуваються його мрії. Саме тут він слухає свою музику, гортає Плейбой, кохається чи лиш вперше цілує малознайомих дівчат, сюди він привів мене. Такий красивий, з довгим пшеничним волоссям, з сумним голосом і веселими очима. Такий роздягнутий і вкритий, худенький, високий і теплий, ніжний і не цнотливий.
Доброго ранку чи вечора, привіт я не знаю скільки ми спали, давай я тебе обійму, прокидайся хороший, ну не кусайся, поцілуй, що снилося, мені снилися потяги і Ратуша, хочеш мене знову, я хочу води… і тебе.
На вулиці сніг. За ніч його випало стільки, що в центрі не можливо ходити пішки. Двірники його розгрібають, а він все падає. Білі, легкі і надзвичайно красиві сніжинки вкривають вулиці і проспекти. Ловлю кілька на рукавиці. Вони справді неповторні! Намагаюся їх проковтнути, але від них залишаються лише краплини води. Вони побували так високо, промандрували стількома атмосферами і хмаринами, вони бачили нас маленькими і беззахисними, вони зазирнули нам в очі і розтанули, аби знову повернутися вгору.
Я люблю тебе, твій підвал і наші години в ньому з глінтвейном. Я люблю ці синці на ногах і спині і твою вологість в мені. Я люблю ці кучугури снігу і ранковий присмак міського повітря. Зустрінемося ввечері не зідзвонюючись. Як завжди напроти замерзлого фонтану з пляшкою вина і сушеною гвоздикою. Як завжди під теплою овечою ковдрою на вишитих подушках під музику теплотраси без вікон і з купою одягу.
Влітку я покажу тобі, як гарно кохатися на даху під зорями.