Ми – дві книги на полиці,
Ти – спочатку, я - в кінці.
В мене палітурка з криці,
В тебе – світло на лиці.
Я – зачитаний, подертий,
Пожовтіли сторінки.
Половина слів вже стерта,
Книга, що пройшла віки.
Ти – новенька, білосніжна,
З чорним павутинням строк.
І папір в сторінках ніжний,
І нема в тобі дірок.
Я – роман про морокливе,
Про страждання, біль і сум.
Існування нещасливе,
Крики божевільних дум.
Ти – історія про щастя,
Світло, сонце і життя.
Янгол, що злетів з пропасти,
Про прекрасне майбуття.
Вже мене ніхто не любить,
Рідко хтось бере до рук.
Не заплачуть, як загублять,
Не здадуть ще раз у друк.
А тебе усі читають,
Ти – прекрасна, чарівна.
З ніжністю тебе гортають,
Не проллють на лист вина.
Коли хтось йде до полиці,
Я не вірю вже у те,
Що крізь всі книжкові лиця,
Він моє знайде просте.
А тебе візьмуть, я знаю,
Почитають,принесуть.
Часом заздрю, зневажаю,
Коли знов тебе беруть.
Та насправді я молюся,
Щоб була така завжди.
Бо за тебе я боюся,
Коли кажеш”Ну, не жди”.
Хочу я , щоб світло слова,
Це пройшло крізь всі віки.
Щоб завжди чудові, нові,
Були в тебе сторінки.
Щоб часи не потріпали,
Щоб не стерлись всі слова.
Янголи охороняли,
Щоб краса була жива.
Бо тобі не хочу долю,
Ту, що сам я пережив.
Став я перекотиполем,
І здється, що не жив.
А тепер стою: подертий,
Чорний, непотрібний всім.
Знаєш, я скажу відверто,
Вже не книга, тільки дим.