Збірка: Почуття
Темно. Місто ще спить разом із зимовим сонцем. Безлюдними вулицями блукає Сум. Шукає притулку в серцях людей й згадує долі своїх нещодавніх жертв. Помітив чоловіка, що лежав під зеленою будкою цілодобового магазину. Хотів підійти ближче. Та ні! В його серці вже не біло місця. Воно було захоплене Розпачем, Безвихідністю та Горем. І так міцно тримались вони свого нового притулку, що навіть пустили коріння та отруту в кров, кістки і м’язи нещасного. Пішов далі.
Сіріло… Більше машин з’явилось на дорогах. Місто оживало й вчорашній сніг перетворився на несвіжу кашу й цим самим дратував перехожих. Сум заглядав до кожного серця. Читав їх думки. Чиєсь закам’яніле від жорстокості серце просто не мало змоги прийняти його. Адже почуття давно не могли в ньому жити. Інше було переповнене Надією та Тривогою. Тому, ще був не підходящий час. В деяких людей серце палило душу Болем та Тугою.
Втомився Сум від відчутих нещасть людей та важких почуттів. Забажав іншого. Заглянув до віконця квартири багатоповерхового будинку. Дитяча кімната. В ліжку солодко спав хлопчик тринадцяти років. Скраєчку сиділа жінка. З шаленою жагою вдивлялася в закриті повіки сина, намагаючись прочитати мрії, хвилювання, думки. Згадала перші кроки, перше слово, дитячі наївні запитання. Відчула присутність Суму. Посміхнулась. Тепер хлопчик «майже дорослий», як сам він говорить. Гарно вчиться, грає в футбол, навіть, захищає честь школи. Їздив на Всеукраїнський турнір з футболу. Команда зайняла друге місце.
- А ну потіснись! – промовили Материнська Гордість та Щастя. Гаряче стало та солодко.
- Чуєш, Сум, ти хоч сльозу пусти, для повноти почуттів, - мовило Щастя.
- З радістю! – і рідкий кришталь посипався з материнських очей.
«А якби зібрати ці щасливі сльози й окропити ними всю землю… Зникло б Горе та його прибічники. І мені б ніколи не було б так млосно, як раніше.» - подумав Сум.
Залишив Сум дім, повен Щастя та Любові й пішов далі. Бачить відкриті дверцята новенької іномарки. Сів на заднє сидіння. Тут і власники – подружня пара, років тридцяти, пристебнули ремінь безпеки, закрили дверцята. В дорозі:
- Глянь, Наталко! «Лада» - точнісінько як наша стара. Навіть, перші три цифри номеру однакові!
- Так, і справді, Максиме! А пам’ятаєш, як ми довго на неї гроші збирали?! Ти на двох роботах працював…
- А ти нічними змінами… Жах!
- Так, але ти тільки згадай, яке щастя було, коли ти сів за кермо машини. Як ми на ній і до Львова, і в Карпати, і до моря… Навіть сумно трішки.
- І справді… Може на вихідних до Карпат?
- Ой, як чудово! Я тільки за! – обличчя жінки засіяло від радості.
- Привіт Радість! – мовив Сум. – Я мабуть, вже вийду. Мої найкращі побажання!
Вокзал. Дівчина, з надією в очах, вдивляється в даль. Очікує потяг. А перед очима сосни, річка, літо. Нові знайомства з цікавими людьми. Нове захоплення. Народження кохання. Зоряні ночі, купання під місяцем. Щастя… Під ногами неприємне чвакання й холод, що починає пощипувати за пальчики. Сумно… А ось і потяг. Попереду всіх молодий юнак з ромашками в руках і це взимку! І знову сльози щастя…
Під’їхала чорна блискуча машина. Темна, чи то від сонця країни пісків, чи то від кремів, чи то від соляріїв, жінка стрибнула на переднє сидіння. Чоловік поставив чемодан до багажнику.
- Ну як, відпочила?
- Так, та не зовсім. Мені Світлана порадила до Болгарії поїхати. Там зараз всі відпочивають. І чому ти мені ці квитки підсунув. Умов ніяких! Обслуга препаскудна! Готували жахливо!
- Ти ж сама просила взяти до Кіпру квитки… А що саме не сподобалось?
- Ну як сказати… Все! Геть усе!
- Як і в Греції, мабуть?
- Гірше! В тисячу разів, гірше!
- Ти ж казала, що гірше не буває!
- Казала?! …Так, казала! До тих пір, доки на Кіпрі не побувала! Чула, що в Болгарії такого б не допустили. Тож я вирішила, нарешті, добре відпочити! На наступні вихідні візьми білети до Болгарії. Але без пересадок.
- Добре люба…
- Як же я за тобою скучила! Не могла й дня прожити, без спогадів про тебе. Так сильно!
- Тож чому за весь тиждень лише раз зателефонувала, та й то, щоб я тебе зустрів?
- …Та стільки справ було…Стільки справ! Я така рада, що ти поруч. Сонечко, ти зараз на роботу?
- Так, лише тебе завезу додому.
Далі їхали й мовчали. Без почуттів та думок. Пусті. Машина зупинилась біля триповерхового «замку». Вийшли охоронці. Забрали жінку та її речі. Поїхали далі. Смеркалося.
Раптом перед машиною пробігло дівча. Довелося пригальмувати. Поруч переходу не було видно. А дівча блиснуло здоровезними очима та ще й ображено надуло рожеві губки.
Сльози градом посіпалися з чоловічих очей.
- Хіба я цього бажав! Хіба про це мріяв! В школі вчився на одні п’ятірки. …Оленка подобалась… Кожен день носив її портфель. А якось сказав, що в нас буде п’ятеро дітей. Вона почервоніла й побігла додому. Навіть портфель забула… Після школи жодного разу її не бачив. А що я зараз маю?! Високооплачувану роботу, яка огидна мені. Жінку, гарну, молоду та настільки чужу для мене. Що лише й знає як по салонам та курортам вештатись. Ні дітей… Одна самотність і сум.
Ніхто не приходив. Відчув Сум все, що колись було у серці чоловіка. Захотів стати Щастям, та хоч би Радістю... Але інша його природа і ніколи він не принесе приємність людям. Сум він і є Сум. Німий свідок людських переживань і почуттів.