Кожні п`ять хвилин він поглядав на годинник, а потім на двері. Черга нагадувала черги, які він раніше споглядав лише по телевізору під час репортажів про Радянський союз. Люди стояли за ковбасами, рибою, книгами, побутовою технікою та й просто за хлібом. Годинами, майже днями. Дивно. І це були «золоті часи» за словами його батьків.
Сьогодні все інакше, адже розмаїття вибору товарів та послуг знизило черги в середньому до трьох-чотирьох людей. Зараз же в кімнаті сиділо рівно двадцять чотири людини. Він підрахував. Очікування втомлювало, тому підраховано було, крім того, плиточки кахлю, квіти у кімнаті, людей в кросівках і навіть ґудзики на верхньому одязі присутніх. Як тільки Світлані вдалося втягнути його в цю аферу?! Навіщо їм ця ворожка здалася?! Ще й черга взагалі не рухається!
Світлана довго вмовляла супроводити її. На що тільки не підеш заради коханої людини. Як добре, що вони мали йти наступними. Жінка вийшла з «кабінету» ворожки з заплаканим обличчям, з якого читався невимовний переляк та жах. Що можна було сказати бідолашній?! Він не вірив у такі речі, а от в самонавіювання навіть дуже. Тому до цієї зустрічі з «шарлатанкою» Світлану готував довго, поступово та продуктивно, як йому здавалося. Та й погодився піти з нею, лише щоб довести наведені раніше факти та домисли.
- Заходьте голубки – живо мовила жіночка років п’ятдесяти, що вдавала з себе провидицю. – Перехрестіться перед іконами й сідайте на канапу. Він мало не розсміявся, побачивши у волосах жінки дитячу заколку з рожевою квіткою.
Ворожка раптом насупила брови та й міцніше закріпила квіточку на волосах, ніби спіймала його думку. «Випадковість» - подумав наш герой та все ж більше сміятись йому не кортіло.
- І чого ж ти до мене прийшла? – вже грубо запитала жінка у Світлани. На що бідолашна заклякла та потупилася вірним собачим поглядом на ворожку. – Вийди, хлопче, я хочу з нею на одинці поговорити. Зайдеш, коли покличу.
Він вийшов. Душевний спокій покинув його і вже тінь збентеження насувалася на обличчя. Поглянув на присутніх. В кожного на обличчі читались сумнів та тривога. Не вберіг він Світлану, доведеться після цієї «ворожки» йти до психолога.
«Мабуть напророчить порчу, пристріт та все в цьому ж дусі й стребує грошей за «порятунок» чимало. А Світлана ж наївна, повірить, буде перебирати кожне слово й варитися в цьому. Як я тільки на це пішов?! Треба було наполягати на тому, щоб хоч разом в кімнаті лишитися. Бовдур!»
Через хвилин десять вийшла Світлана з кімнати. Щаслива. Вся світилася. Не очікував. Навіть не уявляв, що так трапиться!
- Твоя черга! Я чекаю – блиснула вона пристрасними очима й вилетіла на вулицю. Так, саме вилетіла!
Він зайшов. Цього разу оптимізму в очах було менше. Сам не розумів, чому саме так.
- Я зняла заколку, вона ж тобі так не подобалась… - стиха мовила жінка. Теплим поглядом провела до канапи. Сів. – Дай-но свою долоню. Я так і думала. Не ображайся за сказані мною слова. Кажу те, що бачу. Брехати не буду.
Намагаєшся все контролювати? А ти знаєш, що крім твоїх бажань існують ще й такі поняття як Бог та Доля? Рідко звертаєшся до них, тому й страждаєш. Не будеш ти з нею разом. Незабаром вона заміж вийде, дівчинку виховувати буде. Не хвилюйся, їй цього я не розповіла. Та й взагалі зовсім трохи тобі лишилося. Дуже хворий. Та вже й давно. Невже не помічав тривалі сильні головні болі, порушення сну, погіршення зору?
Він мовчав. Все назване за собою помічав, але з такою роботою, було б дивно ні на що не жалітись.
- А що можна зробити? – з осторогою та невпевненістю запитав він.
- Нічого, на жаль. Я ж не лікар. Тобі необхідно терміново почати лікуватись, інакше значно менше будиш жити та й то в муках… Небагато залишилось… Звернись до Бога.
Він вийшов з кімнати. Світлана щось весело щебетала. Казала, що скоро в них донька буде та ще щось там…
А через рік його не стало. Світлана вже заміжня була, доньку виховувала…
Кількість рецензій: 3
Середня оцінка: 9.00