Було під рано це, о шостій,
Коли сховалось сонце за межу,
Й зимовий вечір в хуртовині злосній,
Премило крикнув: „Ой кручу, верчу”.
Чекав я літа у метіль вглядаючись,
Але про осінь думав я чомусь,
Про те як всі зі справами не гаючись,
Біжать у близькочінь якусь.

До мене лист прийти обов’язково мав,
Надіявся на це я років з п’ять,
А потім спав і їв і знову спав.
Не чули ви що мрії ближчі, коли сплять?
Та як не чули, кожен ж уві сні
Нарешті бачить все бажане,
І всі пробзденькані намарне дні,
Лише місток в нічне й незнане.

Та лист усе не приходив,
Він забарився десь на п’янці,
Й годинник стиха бив,
Та де ж оті прокляті ланці?!
Пішли шукати Чудака,
Щоб він ранковий вечір нам розвіяв,
Щоб я немов наївне немовля,
У все ним сказане повірив.

Приходь Чудаче із листом до мене,
Тебе чекаю я вже так давно,
Я так сумую тут без тебе,
Чого ж закинув ти мене у це житло,
Сказав тоді ти зовсім небагато:
„Іди”. Цього я зовсім не чекав,
й коли узяв мене на руки тато,
то сильно я кричав й ридав.

Та от ти забарився десь з моїм листом,
Не знати де ти, думаєш що ти,
Й коли пройде зима селом,
То можеш врешті вже й прийти...
Та от побачив своїх друзів ланців.
Всі у снігу вони брели,
Але немає у них шансів,
Їх із собою не взяли.

А Шанси були добрі хлопці,
Блистіли у безвиході сумній,
І у різдвяній символічній шопці,
Всміхались публіці красній.
Та мої друзі все ж пройшли крізь воду,
Й постукали у мої двері тихо,
І було в домі їм у нагороду,
Пусте приміщення й намащене на хлібі лихо.

Отак предобре попоївши,
І постулявши міцно писки,
Вони сказали мені сівши:
Перевернувши свої миски:
„О брате любий, ми тебе не просим,
іти із нами в далеч близьку,
та вже твоє усе виносим,
залазь по швидше у колиску

Ти чув що золотом вона обшита?
Якщо не чув то у Мамая запитай,
Він на краю села побитий,
Й осміяний як той наш калиновий рай.
Рушаємо хутчіш бо скоро ніч настане,
І вийде з сховку свята дух,
І перед нами він у злій подобі стане,
І вимагатиме іти на луг...”

„Куди іти?” – спитався я
„Та це пусте, іти пора,
Отак хоча і знехотя,
Іти мені пора до Чудака.
***
„Айн, цвай драй, чорт забув як далі”,
ішов шляхом бездомний робот,
крутив на голові своїй педалі,
І виглядав де дівся той проклятий ворог.
Якого довго доганяв,
Запрограмований на це він був,
Та вже чомусь давно куняв,
Й ніщо не бачив й слабо чув.

„Ей друже, ти врага не бачив,
такий він злий, зажерливий й розпусний,
все норовить усе спартачить,
й на вдачу дуже шустрий?
Не бачив? Ну й іди із своїм свином,
І віддавай його в науку,
Щоб виріс він масним дурилом,
Й продав потому твою дупу”

Сказав це робот в пустоту,
Якомусь духу чи можливо,
Послав він фразу ту,
Свині в її широке рило.
Вона якраз вовтузилась в багні,
Чи то і не свиня була зовсім,
А може то вона в вогні,
Горіла і привітний дім

Дороги на краю стояв,
Почув же робот запах м’яса,
Й по швидше в бік той почвалав,
Щоб поточити собі ляси.
Бо їсти ж зроду він не вмів,
Запрограмований він був на інше,
А якби й їв то б не схотів,
Свинини їсти, в його релігії найгірше

Було свинини з’їсти чвертку...
А от горілку він любив,
Таку гарячу й вертку,
Її у бак собі він лив.
Але не часто це траплялось,
Філософів чогось не дуже люблять,
І в розум підло закрадалось:
Що їх узагалі колись погублять.

Двері гостинно були закриті,
І табличка на них була,
Але відійшли у минуле ті миті,
Коли в робота світла була голова.
Він тихо зітхнув і почухав місця,
Де мали бути очі і вуха,
Й потер те що лишилося від лиця,
Не сіла б на такеє навіть муха!

Постукав увічливо й тихенько!
Ці двері зроблені були на совість,
Та не полагодять тепер їх вже давненько,
Й закінчена на цьому їхня повість.
В пробиту дірку заглянула мабуть жінка,
Це робот зразу ж зрозумів з розмови:
„Ах ти ж посудомиючого гелю пінка,
комбайна ріжучого ти брудна основа

Тупий ти ножик, й ручка розкручена,
Немитий посуд і поламаний годинник,
Цибуля з часником ти є варена,
Ах ти ж такий гидкий лушпинник!”
Тут робот накивав свої педалі,
І почухрав він геть скоріш,
Чогось перехотілось бути тутай далі,
Ціна господі цій і гріш.
***
В той час весільний,
З кущів до мене обізвався,
Далекий Блуд загірний,
Он так він словом розтікався:
„Не йди шукать листа свого,
Бо не принесе щастя він,
Не жди добра від нього,
Прийде к тобі лиш смутку тінь”

Він усміхнувся дико-мило,
Аж в мене кров вся похолола,
І десь там миле собача завило,
І сповістив ще Блуд мені спроквола:
„Та все ж якщо шукаєш правди ти,
То он там за горбком мужчини засідають,
Туди чим швидше ти іди,
А то вони невдовзі всі позасинають”.

Таке сказавши Блуд зареготав,
І полетів весільні пари мордувати,
І за собою хмару куряви здійняв,
Не вмів інакше ж бо літати.
Та я пробачив йому це,
Така природа була в мене,
Щоб пробачати все лихе,
Й казати що добром верне.

Пішли шукати ми засранців,
Що засідали за горбком,
Я знав чого вони там всі сиділи,
Не був ніколи дураком.
Бо ж це найкраще в полі срати,
А на горбі все дує з-під,
Та й можна там спокійно розмовляти,
Допоки не помре адамів рід.

Ми обійшли горбок спокійно,
Із боку звідки вітер нас не зачіпав,
Бо було досить ненадійно,
Свій ніс підставити під смердо-шквал.
Коли ми вийшли до отого поля,
Побачили хлопів які навприсядку сиділи,
Їх на дві часті поділила доля,
І лиця добрістю у них біліли.

„Всі мають бути рівними”
сказав рудий панок,
„І постулатам вірними”
такий словесний крок.
Узявши грудку каки,
Він з місця свого встав,
Злякалися лайдаки,
Бо він його кидав.

Вона чомусь улучила,
Мені поміж очей,
Ох як же ж мі замучила,
Дурна ця гра речей.
„Чого гімном кидаєтесь,
ви вченії мужі,
чого ви не полаєтесь,
як пси ті степові?

Словами ж легше виразить,
Всі страсті що в нутрі,
А то готові вилизати,
Дірку ви в гімні.
Лише б щоб словом пафосним,
Ускочить у просак,
Послухайте будь ласка ви,
Що скаже вам дивак!”

Лице з люб’язно-білого,
Червоним враз взялось,
Й не треба дурня вмілого,
Чи може ще когось,
Щоб відповісти з притиском,
Що тут вже щось не так,
Із свистом й гучним виляском,
Всі кинулись до как.

І почали кидатися в нещасних слухачів,
Розбіглися як діти ми,
Від цих страшних сичів.
Чимдуж чухрали догори.
Десь друзі всі мої поділись,
Коли забіг у хащу сам,
І трохи мені посиділось,
Коли я розказав усе дубам.

Вони послухали із жалем,
Старезні велети німі,
А я вважав мовчання раєм,
Не треба ж бо жалів мені.
Цей ліс мене так не страшив,
Хоча і сонце в себе не пускав,
Мені він приємніший, ніж порядок нив,
Де час у мене роки крав.

Я йшов дорогою поміж дерев,
І думав про моїх друзяк,
Яка їх доля жде тепер?
Не міг сказати я ніяк.
Аж ось з кущів до мене плиг!
Мохнатий, вогкий і бридкий,
Й хоча це сповістив і сонця змиг,
Та все ж узяв би го лихий.

Це Заяц був, з забутих тих казок,
Та враження було таке,
Що кожен його крок,
Із ним ставалось щось чудне.
Обличчя в нього було як цеглина,
І запеклась недавно кров на ньому,
Так неслухняная дитина,
Іде з гуляння геть додому.

„Купи гілячку дарагой!”
Сказав до мене цей пройдисвіт,
„А може і предмет другой”.
Убити б цей дурацький вислів.
„Навіщо гілля це мені,
якщо його у лісі повно?”
„Можливо що воно тобі,
зовсім не здасться, але ровно

й чотко ти відмітиш свій прогрес,
коли триматимеш в руках,
а також знімеш лишній стрес,
коли блукатимеш в світах!
Або купи у мене трость,
Вона поможе у дорозі,
Зможеш колупнуть по ходу щось,
Й не збить об камінь босі нозі!”

„Іди до біса з своїми речами,
мені воно здалося, як тобі,
й не діставай мене словами,
коли не все у нормі в голові”
Скривився Заяц, і таке промовив:
„Треба щось робити, треба щось робити,
ти продавать мені вєщічкі не позволив,
Треба щось робити, треба щось робити...”

Я згоден з ним у цьому був,
Робити щось таки потрібно було,
Але ніде я ще не чув,
Щоби такеє було в когось діло.
„Б’ємось головою об лід!”
Мене ця фраза загнала в кут.
„Яких мені завдати хочеш бід?
Та й льоду зроду нема тут!”

„Тоді б’ємось об дерево лобами,
воно поможе нам знайти отвіт,
блукав так довго я краями,
всі так шукають шлях від бід”.
Сказавши це з розгону в дерево він гупнув,
Та що його робить мені, раз всі то всі,
Та і собі ногою тупнув,
Й пішов об дерево робить синці.
***
Бляшанка-робот йшов печально,
І рухами крутив урізнобіч,
Ремонт потрібен був нагально,
Хоча й не знав у чім тут річ.
Свою роботу він робив щодень,
І в бік він жоден не відходив,
Та був уже старий як пень,
І механізм чомусь підводив.

Аж тут почув він звук глухий,
Неначе щось там забивалось,
Й подумав – ось він рай той милий,
Збулося те чого бажалось.
Побіг на звук чимдуж бідака,
Та недалеко бігти довелось,
Бо звук лунав з того байрака,
Де все що вище було відбулось.

Почув він що лупило двоє,
Та й добре били, бо стогнали хвацько,
Й думки на нього налетіли роєм,
І говорить чомусь так було лячно.
Та все ж осиливши німоту,
Почав словами він такими:
„Яку ви робите роботу?
Й чи перейметесь бідами моїми?”

Затих звук бою і став робот насторожі,
Бо здивував його цей механізм,
Що тут творять ці слуги Божі,
Що це ще тут за нігілізм?
„Чому в мовчанку граєте таємну,
скажіть слова свої мені,
чи може радість неприємну,
печете ви тут у горні?”

Почухав лоба я свого дурного,
Із гулями на ньому й синяками,
Й такі слова сказав до нього,
Що йшов за ворогом роками:
„Ми не печемо радість неприємну,
а головою б’ємось об дерева,
і цю роботу злу й даремну,
завершувати вже давно пора”.

„Тссс, йому усього не кажи,
бо це можливо вражий шпьон,
собі мій прутик на бери,
а я зникаю в дальній дом”
І Заяц зник неначе й не було,
А прут його мені в руці застряг,
І все що було тут пройшло,
Бо загудів враз паротяг.

З’явився він із лісу й дрів,
І парою своєю нас обдув,
Спитав тоді я легковажних дів,
Куди цей гожий напрям був.
„Туди куди потрібно завезе,
За плату помірну ще і нагодує,
Й підстрачник добрячий підсилить тебе,
Старого життя він не будує”

„Та що ж тут робити, коли я не знаю,
і в сумнівах дні свої проводжу,
коли те чого я шукаю,
ніде і ні з ким ніяк не знаходжу”.
„У тебе є вибір: Сідати чи ні,
читати, писати чи може стояти...
Тобі вибирати, а не мені.
Спитай якщо знайдеш це у маляти”.

„Де ж знайду я тутай дитину,
та й з вами немає резону вже говорити,
поїду я краще в тую країну,
де зовсім не треба фізично жити”.
Сів я на поїзд, а з мною і робот,
Зайшов у купе, а за мною і він.
„Чого ти за мною ідеш – ти рваний чобот,
невже ти не бачив дальніх країн?”

„Багато я бачив, багато я чув,
але тепер вже ніколи цього я не зможу,
ще далі від тебе в кордонах я був,
зазнав я милість злую ворожу”.
„Що ж це з тобою сталося там?”
„Та так, коли склали мене на заводі,
Так і сказали нашим врагам:
Настав вже кінець вашій свободі!

Прийде до вас робот, і всіх вас уб’є.
Й сказали так вороги поміж собою,
Вже не спасеш ні тебе ні мене,
Тож станем пред ними стальною горою,
Й нехай розіб’ються їх сили об нас,
Не опорочим батьків наших підлих,
Бо не для того варили ми квас,
У чанах бронзових й мідних.

От стали горою вони перед мене,
І очі проглядів я поки їх рахував,
У вуха ж залив я гаряче й печене,
Коли в полі нічному я сам ночував.
Отак то мене вороги обманули,
Печене забрали, варене ж подали,
З моїми очима ті зупи були,
І щось нецензурне із гірки кричали”...

„Досить, не треба мені тут розливів душі,
наслухався плачів я вдосталь, доволі,
вони остогидли страшенно мені,
О Боже, хочу я волі!”
„Не злися так сильно,
в мене й на думці цього не було,
хотів я лиш відповідь дати тильно,
воно саме так повернуло”

„Та добре вже, мир,
потрібно інколи й інших послухать,
щоби життєвий вир,
самому не рухать.
Поставлю питання тобі я важливе,
Не знаю чи зможеш сказать це мені”
„Кажи бо скоріш, усе ж є можливе,
й вода не завжди не горить у вогні!”

„Нехай буде так, ти сказав.
Ти знаєш де пошта знаходиться?
Можливо колись ти там бував,
Чи в роботів такого не водиться?”
„Як не бувати? Звичайно бував,
листів слав немало я,
хоча адрес я й зовсім не знав,
але то була не біда”.

У мене від щастя щелепа відвисла,
Й волосся сивіти почало повільно,
Й незручна мовчанка повисла,
Дихнути не міг я в купе своїм вільно.
„Хочеш тебе заведу я туди?”
Спитав горе-робот у мене.
Та я знав що шукати біди,
Мені зовсім не треба.

„Ні, не треба вести мене тут,
я сам вже дорогу дізнаюсь,
не хочу бути я героєм Крут,
я сам зі смертю пограюсь”
„Чого боїшся ти?
Я бачу що давно ти вже шукаєш,
А може ти злякався йти?
Бо знайдеш те чого бажаєш?”

„Я не злякався, як тобі такеє в голову прийшло?
Я просто люблю сам по світі йти,
щоб це життя скоріш пройшло,
і так нема у мене тут мети”.
„Не говори неправду ти мені,
Компанія тобі потрібна як повітря,
Бо у пекельній самоті,
Ти одягаєш це святе лахміття.

Й вважаєш що ти сам один,
Що ти є справжній індивід,
Але землі ти не єдиний син,
Тому не наганяй на себе бід”
„Ти щось таке торочиш, що мені не зрозуміть!”
„Поможу я тобі, чи хочеш ти цього чи ні,
цей поїзд от якраз туди і мчить,
де буде рішення твоїй борні!”

„Дарма я підірвався в путь!”
„Ні не дарма, бо шлях тебе навчить,
Ти думаєш що непроглядна муть,
Назавжди мозок твій застлить?
Не думай так, бо це брехня,
Я розумію що увечері нелегко встати,
Але у тебе є мета:
Себе у світі відшукати!”

„Ця суперечка є безцільна,
бо їдемо ми й так туди де треба,
і похвальба твоя недільна,
тебе не доведе до неба!”
„Розмова ця спрямована на те,
щоби тебе розважить й скоротати час,
а те що поїзд і так їде,
це не важливим є для нас,

бо головне щоб ти для себе уяснив,
навіщо йдеш ти за старим листом,
а щоб не просто так чинив,
тому що все життя вважав бридким вином!”
„Філософ ти, консервна банко!
Давай завершимо розмови!
А то ми так біжучо-падко,
Напхаємо собі в роти полови”.
***
Переступила обрій пошта дальня,
Кінцева точка всіх шляхів,
Була вона із вигляду нефайна,
Багато переплелось в ній смаків.
Зупинка поїзда спинила потяг,
І пасажири всі линули вниз,
Та звідкілясь здійнявся протяг,
Й ентузіазм у всіх моментом скис.

В останню чергу на пероні,
З’явився робот той і я,
І опинились у полоні,
У натовпу дурних телят.
Вони усі бажали вдертись,
В приміщення де роздають листи,
Готові були навіть вмерти,
Щоби вже далі не іти.

„Ей робот, ти чому про це не говорив,
не знав я що бажаючих багато.
Чом ти до цього все робив,
щоб прикрасити це як свято?”
„Та не турбуйся ти надмірно,
вони ж не знають нащо тут,
іди вперед собі помірно,
і прокладай тут свій маршрут”.

По цих словах бездарний робот
Заскочив знову у вагон,
Й застукотів об дзвін той молот,
Що дзеленчав, коли прибув перон.
Поклавши руки на ключиці,
А лікті виставивши вбік й вперед,
Пішов я до листів криниці,
Проштовхуючись крізь цей злий вертеп.

„Пустіть, будь ласка, я вас прошу,
мене чекає лист важливий!”
„Я свій отримати не можу,
бо тут прохід є неможливий.
А ви говорите про те,
Що вам важливим щось є тут,
Чи знаєте що весь цей світ іде,
У безпросвітній каламут?”

„Ай, йдіть ви прямо у безодню,
телята нерозбірливі й прості,
Вважаєте ж бо що вже модну,
Концепцію знайшли в житті.
Свого листа я тут здобуду,
Хоч здохніть ви усі в вогні,
І вашу дурість не забуду,
Будеш уроком ти мені!”

Нараз телята всі згоріли,
І смальцем смаженим запахло,
Всі співомовки враз зніміли,
Й побіг я до проходу спрагло.
Поспішно двері прочинив,
І увірвався всередину,
І несподівано я онімів,
Від здивування я загину.

Бо я побачив лиш кімнатку,
І стіл що пилом вже давно припав,
Й мого листа – таку біляву латку,
Ох, як же довго я чекав.
Тепер я напою цікавість,
І у екстазі піду танцювать,
Тепер до часу втішного ще сама малість,
Потрібно лише рвать й читать.

Я здер печатку іменную,
Й відкрив історію свою,
І прочитав писульку тую,
І ледь не крикнув: „Ну чому!”
Цього ніяк не може бути,
Ви знаєте побачив що я там?
„Іди!”, не хочу я такеє чути...
Кінець усім моїм страхам

Я почерпнуть хотів в листі,
Я думав все старе ураз забути,
Хотілося цього мені,
Ні, я не хочу цеє чути,
„Іди!”, як страшно це звучить,
куди іти, чого шукати?
Мені здається що ще мить,
І можна буде вже вмирати!...

Та за хвилинами розпуки,
Мій мозок знов запрацював,
І всі свої банальні псевдо муки,
Геть на смітник повикидав.
Я думав знову чисто й тихо,
І не шумів багато я,
Я знав що тіло до чекання звикло,
Й не хоче йти в якісь края.

Та я ітиму поки сили,
Мене не зрадять і не спустять дух,
Я йтиму, раз тобі це мило,
Й продовжуватиму у незнане рух.