На цвинтарі панувало суцільне сум’яття. Хтось відвертався, не в силах дивитися у труну. Багато хто намагався стримати блювотні позиви, рвучко ковтаючи повітря з-під прикладених до рота носовичків. Інші просто відходили вбік, і, позираючи на батюшку, що відправляв службу і так само старався не глядіти на небіжчика, знервовано палили смердючі цигарки. Богданової дружини з дітьми на церемонії не було – її, нагодовану усіма можливими заспокійливими засобами, вдома стерегла теща, а сам Богдан стояв в головах батька і згаслим поглядом ковзав по обличчях їхньої великої родини, на яких, здавалося, назавжди застигла чудернацька суміш гидливості, розпачу і відлюдькуватості. Ніхто не витратив на поховання ані копійки – дід був все передбачив і приготував наперед, і тепер Богдан, периферійним зором спостерігаючи, як димляче кадило злітає над дорогою труною, змішуючи нудотно-солодкавий запах легкого тліну з чистим благоуханням ладану, про себе щосили проклинав батькову «завбачливість».
На місці пригоди зібралося чимало народу – ДАЇ, МНС-ники, швидка, знімальна група «Магнолія-ТБ», вуличні роззяви. Навіть досвідчені рятувальники здригалися від такої кількості спотворених тіл і вкритих рясною кривавою росою розбитого вщент зупиночного комплексу й понівечених дерев. Особисті речі, що їх тримали потерпілі на момент катастрофи, були розкидані тут же – розбите дзеркальце, ціпок, майже розряджений мобільний телефон, синя пластикова тека з якимись паперами, сонячні окуляри, тощо. Стогони ще живих людей, заклики про допомогу, ридання і несамовиті крики болю змішувалися з стрекотанням рацій, гудінням моторів, короткими розмовами людей у формі, а також – з цвіріньканням птахів, звуками радіо з найближчої кав’ярні, оголошеннями про закривання дверей з транспорту, що вимушений був зупинятися далі – за огородженою жовтою стрічкою зоною. Чорний Прадо стояв трохи далі, притулившись місцем, де колись була права фара, до похиленого бетонного стовпа, де на одному гвинті гойдався від вітру знак «Тролейбусна зупинка». Менти марно намагалися відігнати журналістів від місця трагедії, закривали камери вдячних операторів долонями і погрозливо вигукували своє магічне «Без коментарів!». Якийсь телеканал вже пригнав ПТС-ку і його працівники в червоних тужурках заходилися організовувати пряме включення. Запис проводження неушкодженого водія Тойоти з-під очей громадськості до міліційного авто вже монтувався до найближчого випуску новин.
Дід Омелько закрив за собою важкі двері і вийшов на залитий сонцем проспект. Він полегшено зітхнув: нарешті все було зроблене. Спілкування з юристами вкрай вимотало його, та він радів, що йому вдалося втілити цей план – самому, без сторонньої допомоги, жодна жива душа, окрім мешканців цього закладу, не знала де він щойно був і що робив, а завітний папірець наповнював приємною важкістю стару – ще шкільну – Богданову пластикову теку, що лежала в дідовій полотняній торбинці. Витерши тильною стороною долоні очі, що засльозилися на сонці, він, спираючись на ціпок, почвалав до зупинки. На душі в діда було спокійно, він неквапом згадував виконані справи: куплений позавчора новий чорний в тоненьку синю смужку костюм («Уляна сказала б: «Щоб молодиці заглядалися!», - чомусь подумалося йому), хороші шкіряні черевики, що стояли у нього на антресолі, сховані від пильного синового ока, що кожного разу, приходячи до батька, намагався щось полагодити чи модернізувати. «Наче я безрукий який чи то не я його навчив займатися господарюванням!», - бурмотів дід, прямуючи тротуаром у тіні молодих акацій. «Понасаджували тут!», - невдоволено думав дід, - «Заважали їм тополі чимось? Хороші, канадські були…» Він згадав, як він, ще молодим парубком перебрався з дружиною до міста, і як вони, влаштувавшись на новий завод, брали участь у добровільних суботниках. В один з таких суботників їхній цех і висаджував тут привезені вантажівками саджанці тополь, що, з часом, перетворилися у чудових струнких красунь. Вони нагадували діду Омельку гряду тополь, що росли край села, куди вони з Уляною часто тікали від пильних очей майбутньої тещі. Теща була вже давно в землі. Дружина також померла декілька років тому – при згадці про неї в Омеляна знову почали тремтіти губи, а на очі нагорнулися вже не сонячні, а справжні – гіркі – сльози. Вона довго хворіла, і він з усіх сил намагався полегшити її стан, навіть коли лікарі оголосили страшний вирок, не залишивши ніякої надії у стомленій його душі, він все одне до самого кінця був поруч, доглядаючи єдину в світі кохану свою жінку. Він вже підійшов до зупинки і став у холодку, опершись на прохолодне скло зупиночного комплексу. Поруч сварилася молода пара – хлопець гримав на тендітну дівчинку, міцно тримаючи її за плече. Дід з жалем дивився на них – він знав, що скільки б років ти не прожив поруч з коханою людиною, часу для щастя завжди мало, і гаяти його на сварки – це неприпустима розкіш.
- Тату, ви зовсім здуріли?! – кричав розлючений Богдан. – Що означає – «нема для чого»?!
Дід мовчав, боязко сидячи на краєчку стільця.
- Я більше не бажаю про це чути! Ніколи! – схилився Богдан над батьком..
- Я… Я вже все вирішив, синку. Так буде краще…
- Ні! – перервав його син. – Я не хочу ніякої квартири, не хочу ніякої компенсації! Не видумуйте!!! В вас є ми, і це – головне. А найголовніше – в нас є ви!! І досить про це…
Богдан нервово підпалюючи цигарку, закрив за собою двері балкону. Дід Омелько ще деякий час дивився на сина крізь вкрите товстим шаром міського пилу скло («Погана, все ж, Свєтка, хазяйка!», - подумав він про невістку), а потім піднявся і повільно вийшов з квартири, тихенько причинивши вхідні двері. Дарма він почав цю розмову саме сьогодні, Богдан навіть не схотів його вислухати, а наполягти як раніше, змусити сина слухати Омелян вже не мав сил і, якщо чесно, й бажання. Він хотів розповісти йому, як важко йому жилося ці останні кілька років, як не знаходив собі місця серед бетонних стін їхньої з Уляною трикімнатної квартири – Богдан і чути нічого не хотів, щодо того, щоб переїхати з їхньої однокімнатки до батьківської оселі. Дарма дід Омелько переконував, що йому в одній кімнаті було б навіть затишніше ніж в цій величезній, тепер вже йому непотрібній хатині. Він скрізь відчував себе зайвим – раніше він такого ніколи не відчував. Бувало, він виходив надвір «забити козла» з мужиками і забувався, що його приводив до тями тільки Улянчине дзвінке «Омееельо! А ну бігом додому!». Мужики посміювалися, мовляв, що це, Омелян Опанасович, вас дружина, як дошкільника «заганяє» до хати. Дід віджартовувався якось, а сам все думав, що вік зовсім не змінив Уляниного голосу – він лишався таким самим молодим, як тоді, коли вона була найголосистішою серед дівчат, коли вони ввечері збиралися за магазином у вербах і співали – співали так, що аж душу вивертало, а Уляну було чутно краще за усіх їх разом узятих. От і тепер, зрідка виходячи на лавочку до мужиків, він все чекав, коли Уляна його позве, а вона все не звала, і він вставав сам, і поволі йшов до себе, знаючи, що його вдома ніхто не чекає.
Чорнило вже висохло. Дід Омелько ще раз прискіпливо переглянув написане. Так, все правильно – «Я, Черненко Омелян Опанасович, перебуваючи у тверезому розумі і здоровому глузді, заповідаю…». Він майже все підготував. Гроші були переведені на картку, костюм і черевики покірно чекали свого часу на місцях. «Завтра ще зайду до ритуального бюро і домовлюся про всі деталі, щоб мене одразу поклали, і ніхто зі мною не возився», - вирішив дід. Втім, можливо, це вже й зайве: найголовнішим пунктом заповіту було зазначене – «поховати мене у тому вигляді в якому мене буде знайдено». Він підійшов до шафи і, відкривши її, помацав приємний на дотик матеріал свого нового костюму. «Хороший костюм…», - подумав дід, - «в такому б жити і жити…» Від цієї думки його вкотре простромило те саме відчуття самотності, що останніми роками мучило його, заважаючи, якщо вже не жити, то – бодай якось існуват. Омелян рішуче закрив шафу. Лишилося тільки до нотаріуса. Завтра і цю справу буде виконано. Він вимкнув настільну лампу і пішов спати.