Поклик смерті
христинка лев — 16/05/2009 - 16:50
Ще зранку день обіцяв бути погожим, безтурботним та сонячним. Небо здавалося ще глибшим, ніж зазвичай. В повітрі ще пахло літом. Дерева стояли такі ж зелені і щасливі. Перехожі були все ще жваві та привітні. Ніщо не нагадувало, що вже от-от настане осінь. Лише календар розкривав секрети і нагадував, що сьогодні вже не березень.
День промайнув – не встигла я й оком моргнути. Ще здається щойно бачила схід сонця, ще тільки хвилину тому насолоджувалася новим днем. А я думала, що так буде завжди. Думала, що кожен наступний день буде нагадувати попередній, одна ніч не буде відрізнятися від іншої. Та я помилялася.
Надвечір хлинула злива на землю з ясного неба. Від вітру стогнали дерева. Дороги все швидше тонули під безодньою води. Стало чути, як дощ щосили стукає об дахи сусідніх будинків. Світло на вулиці стало миготіти, а потім і зовсім зникло. Кожної хвилини в душі щось ніби обривалося, завмирало. Невідомі досі думки зринали зі самого дна душі. Якісь дивні філософські питання задавалися самі по собі…
І ось нарешті в ліжку. Спрага не давала спочинку. Злива все дужче стукала об балкон. Як не пробувала лягти, як не закривала вуха – нічого не допомагало. Сон, здається, забув про мене...
Аж ось все ніби застигло, заснуло на мить. Я уже не чула шуму зливи. Знявши подушку з голови, я підвелася з ліжка. На дворі було все ще темно. Злива закінчилася. Не вірила цьому. Якось занадто несподівано закінчилась… Сонливість мовби рукою зняли. Я крадькома, наче злодій, прокрадалася по квартирі. Не бачила нікого, але відчувала чиюсь присутність. Мертва тиша тільки насторожувала мене. Занепокоєні думки не покидали мене. Пройшовшись по квартирі, я нікого не знайшла. І ось серед цієї гробової тиші я почула стукіт у двері. Я подумала, що це мені здалося. Але коли я, тремтячи, підійшла до дверей, я побачила конверт. Схвильовано підняла листа. Відкривши його, я побачила засохлу червону троянду і записку. В ній розповідалася ніби якась страшна історія. Історія про мадам і троянди. Я засміялася. Згадала цю історію. Мене нею лякали у дитинстві. Якась дурня. Раптово я відчула подих холоду. Щось вдарило мене по голові.
Я зірвалася з ліжка вся в холодному поту. Тільки сон. І чому я так налякалася? Моторошно було. Спокійно опускаю голову на подушку. На мить заплющую очі і знову відкриваю їх. Мене мовби струмом ударило. На столі навпроти мого ліжка лежав той самий конверт. Я похолола. Набравшись сміливості, підійшла до столу і переглянула листа. Так, це він. Страх охопив мене. Я випустила з рук листа. Ледве дійшла до ліжка, сіла.
В голові промайнуло дитинство. Пам’ятаю, мене з подругою залякували знайомі, що були старші за нас. Розповідали, існує така собі мадам, що знаходить собі жертву і вбиває її. Вона вимагає спершу щось таке, що ти не зможеш їй дати. Те, що ти не зможеш знайти чи віддати. Щось надто дороге для тебе. Якщо ти не даєш їй цього, вона присилає тобі червону троянду. Не діставши свого, ця мадам згодом надсилає чорну троянду. Червона – це попередження, а чорна – поклик смерті. Згодом ти забуваєш цю історію. А вона все ж приходить за тобою і ти зникаєш з лиця землі. Казали також, мовби вона одягнена у темну довгу сукню, носить чорні рукавички. І взагалі вона похмура, наводить смуток. Зустріти можна її тільки ввечері у темній частині парку. Моторошна дама. Така собі страшилка на ніч.
Але це все було ще в дитинстві. Ми були дітьми і вірили всьому. Я й не подумала б, що ця історія правдива…
Думки про дитячу страшилку не покидали мене ще на протязі кількох днів. Але згодом я забула про все це. Знову окунулася у буденні проблеми. Зібралася гора проблем. Я не встигала вирішувати одну, як появлялись інша.
Та ось уже через місяць я знайшла у поштовій скриньці ще одного листа. Я не хотіла відкривати його. Закривши скриньку, я надіялася, що він зникне сам по собі. Але цього не сталося. Довелося його забрати. Щохвилини я боролася з бажанням порвати та спалити листа. Але все ж таки відкрила. У листі була червона троянда. Мої руки затряслися. Я збагнула, що втрачаю над собою контроль. Незрозуміло чому я щосили кинула лампу, що стояла на столі, об стіну. Вона з шумом розлетілася по кімнаті. Впавши на коліна, заплакала. Згодом ці різкі зміни настрою здивували мене.
Отямившись, я спалила листа, як і попередній. Відчай охопив мене. Я не вірила, що це все сталося зі мною. Боялася страху. Не розуміла нічого. Зі мною щось діялося. Втратила контроль над собою. Не знала що робити. Шкодувала, що не дочитала листа. Не уявляла, яка буде примха цієї мадам. Мене лякала невідомість. Ходила і ламала собі голову. Що їй потрібно? Дивувалася всьому. Боялася майбутнього, хоч водночас і не вірила.
Здається трохи збожеволіла…
Так і не знайшла відповідь на запитання. Не знала чого вона хоче. А може її і не існує? Може це з мене кепкують мої давні друзі? Ні, цього не може бути.
Мене стала лякати кожна тінь, кожна незнайома постать, кожна вдова, що носила траур. Геть усе…
Так. Я очевидно збожеволіла…
Через два тижні я знову отримала листа. Там була та сама чорна троянда. Мене охопила суцільна паніка. Не знала, що робити, чого сподіватись. Краще не сидіти вдома чи замкнутись там? Хотіла написати відправнику, але конверт не був підписаний. Хотіла віднести його на пошту. Вони його не взяли. Мене стали мучити кошмари. Побоювалася заснути. Лякалась усього. Боялася жити, боялася вмерти.
Так тривало місяць. Одної ночі хтось постукав у двері. Вони самі відкрилися, мовби когось чекали. Здається у квартирі потемніло. Я знала, що це вона. Я більше не могла жити. Не була спроможна існувати. Я не знала, що зі мною. Не хотіла більше цього терпіти. Підвівшись з ліжка, я подалася в коридор. Там на порозі зустріла її. Мені було байдуже чи вмерти, чи жити. Постать в чорному підійшла до мене. Я здригнулася. По мені пробігли тисячу мурашок одночасно. Затамувала подих. Мадам обняла мене. Мені стало погано. Сили покидали моє тіло. Я зникла з лиця землі. Серце ще б’ється? Ні, вже ні…
Здригнувшись, я прокинулася у холодному поту….